На сьогодні існує проблема збереження культурної пам’яті у просторі великих міст. Не секрет, що процеси урбанізації, змінюють не лише архітектурні обриси міст, а й стирають фундаментальні пласти історії. Живих свідків важливих процесів минулого століття залишається все менше. Ми пропонуємо читачам доторкнутися до відкритої сторінки вінницької історії, про яку поки що пам’ятають очевидці.
Від часу утвердження української державності досліджень з єврейської тематики було дуже мало. Все ж, наразі про співжиття українців та євреїв у просторі тієї ж Вінниці говорить багато дослідників та небайдужих до культурної спадщини містян. Ми вже висвітлювати матеріал про єврейські містечка Вінниччини, а сьогодні говоритимемо безпосередньо про людей, які пережили період окупації.
Перед Другою світовою війною майже 40% жителів Вінниці складали євреї – це близько 33 000 людей. Під час наступу німецької армії багатьом вдалося втікти на схід разом з червоноармійцями, дехто шукав прихистку у місцевого населення. Все ж, 22 вересня 1941 року було вбито 28 000 євреїв. Живими залишили лише тих, хто міг знадобитись загарбникам.
«Мені було 12 років, коли всіх євреїв з Єрусалимки пригнали на вул. Першотравневу. Щоразу під’їжджала чорна машина і забирала частину людей. Хто показував, що шиє чи годинники робить, чи взуття, того залишали в стороні», - зі спогадів вінницької єврейки Риви Молочковецької.
Весь світ облетіла світлина «Останній єврей Вінниці», яка була зроблена німецьким офіцером. Зі спогадів очевидця лейтенанта ЕрвінаБінгеля: «Гнали людей перед кіньми – чоловіків, жінок і дітей. Кулі одна за одною летіли в цей натовп. Ті, хто не помирав від зброї, полягли під копитами». Теоретично врятуватися від розстрілів могли ті, хто знав російську мову і вмів хреститись. Таким чином вдалося врятуватися матері і сестрам вищезгаданої Риви Молочковецької.
Ще одна жива історія, безпосередньо пов’язана з Вінницею, висвітлена у спогадах Хаї Мейлер. Поділилася розповіддю про ті часи Людмила Розанова – її дочка, що народилася вже після війни. Вона пам’ятає про єврейську пекарню, що належала її дідові. Приміщення знаходилось на вул. Хлібній напроти школи №2, де зараз розміщено книжковий магазин. «Мама розповідала, що дід ніяк не міг повірити в те, що висококультурні німці можуть умертвити цілий народ. Він був розстріляний 19 вересня 1941 року в п’ятничанському лісі, хоча володів робочою професією, але не хотів принижуватись». Хая мусила втікати до Казані, де продовжила навчатись у медуніверситеті. Отримавши освіту, вона подалася на фронт і до 1945 року перебувала в Румунії. Після їй вдалося повернутись до Вінниці, але будинок на Єрусалимці згорів, а на вул. Хлібній більше не випікали мацу.
Сьогодні ми висвітлили лише частину спогадів про жахливі події, які відбувались на території нашого міста. З документальних джерел відомо, що образ життя, звичаїв та побуту євреїв сприймався вороже не лише німцями. Все ж, ці події є невід’ємною частиною історії Вінниці і мають відкарбуватися у пам’яті теперішніх жителів міста. В наступних публікаціях ми висвітлимо спогади євреїв, які пережили окупацію в Жмеринці, Шаргороді, Брацлаві та інших містах Вінницької області.
В матеріалі використано спогади з книги «Народжені страждати?»
фото Єрусалимки - Сергій Мороз