Одна з найяскравіших зірок українського кіно, чарівна Катерина Кістень більше 15 років грає у театрі, взяла участь у майже 70 кінопроектах, а особливо велику глядацьку любов здобула після знакових ролей у серіалах «Слуга народу», «Родичі» та «Коли ми вдома».
Всі героїні Катерини Кістень – яскраві жінки, які фонтанують енергією і позитивом.
І вже у понеділок вінничани та всі гості міста зможуть насолоджуватися грою цієї виняткової акторки наживо!
8 жовтня о 19.00 у Вінницькому театрі імені Садовського Катерина Кістень постане у головній ролі однієї з кращих театральних прем’єр сезону – іскрометній комедії про сучасних жінок «Хаос. Жінки на межі нервового зриву».
Напередодні приїзду Катерини Кістень до Вінниці пропонуємо вашій увазі найцікавіші факти з її життя та свіжих інтерв’ю-одкровень.
- Моя родина не має ніякого відношення до творчості. Але мама завжди мріяла бути артисткою. Свою мрію вона втілила в мені, - зізнається Катерина Кістень. - Після випускного балу в школі я довго думала, яку стежку обрати. Мені легко давалися як гуманітарні, так і точні науки, закінчила школу із золотою медаллю. Вступила на режисуру за компанію з подругою, далі - у театральний вуз. Тільки пізніше зрозуміла, що акторство дійсно близьке мені, що саме цим повинна займатися у житті.
- Ви займалися ще й танцями й вокалом.
- Мріяла бути співачкою. Вдома з дитинства щосили горланила. Коли рідні забороняли це, залазила в шафу, знаючи, що звідти звук виходить більш приглушеним, і продовжувала співати. На вулиці влаштовувала дитячі концерти. Брала участь у фестивалі «Червона рута-1999». А ще 12 років професійно займалася танцями. Вчилася і у музичній школі по класу фортепіано. У театрі можна гармонійно поєднувати всі захоплення. Наприклад, зараз у драматичному театрі на Печерську я граю у виставі «Танго», де собі на втіху танцюю аргентинське танго.
- Себе вважаєте акторкою якого амплуа?
- Я люблю брати на себе невідомі типажі. Розхитую себе в різні сторони. Тільки так актор може розвиватися.
- Ваші комічні образи на екрані — чудові. Дозволяєте собі бути смішною у житті?
- Я дивлюся і на себе, і на світ з гумором. Так мене виховали батьки. Добра іронія завжди була властива нашій родині. Це дуже допомагає в житті. Я така, яка є. Мені подобається, коли люди навколо посміхаються, і сама люблю посміятися. Завжди говорю те, що думаю, не лукавлю. Думаю, найголовніше для людини — бути собою.
- Де вам комфортніше — на театральній сцені чи перед об'єктивом камери?
- Мені однаково добре і у театрі, і в кіно. Але це абсолютно різні речі. Ключова різниця – плин процесу. На сцені все відбувається в реальному часі, тут і зараз. Ти не можеш зробити ще дубль, «відмотати плівку», змінити те, що вже трапилося. Є тільки актор і глядач і зв'язок між ними. Якщо виникають труднощі, потрібно орієнтуватися по ходу вистави. Виходить, що в театрі на акторові лежить основна відповідальність. Ніхто за тебе не зіграє! У кіно ж все-таки дуже важливі режисер і оператор. Глядач стежить за тобою через об'єктив камери, і ти — тільки частина кадру! Можеш зі штанів вистрибувати, але якщо ти — на загальному плані, то й сам ти, і штани твої будуть ледь помітні вдалині (посміхається). Але я обожнюю кіно за можливість великого плану. За це диво, коли потім бачиш на весь екран свої очі, у яких читається кожна твоя думка і кожна зміна настрою. Це як заглянути всередину себе самої.
- Які проекти в кіно особливо запам'яталися за вашу кар'єру?
- Недавно підрахувала — виявляється, у мене було вже більше 70 проектів. Мені дуже щастить на режисерів і мене завжди запрошують на цікаві ролі. Суддя, психолог, проститутка, зечка, колишня таксистка — це далеко не повний список моїх героїнь. Один з проектів, що, мабуть, найбільше запам'ятався, — 24-серійна «мафіозна» історія «Пастка». Її зняв петербуржець Сергій Коротаєв, режисер з безмежною фантазією. Він так вибудовував кадр, що його атмосфера точно передавала внутрішній світ героя. У мене там була сцена, де моя героїня, втративши чоловіка в автокатастрофі, втрачає сенс життя... Отож, він поклав мене у вечірньому платті у ванну з гарячою водою, а потім змусив бродити у ньому, мокрому, по всьому будинку. Це було так тремтливо беззахисно...
- У театрі актор у нагороду за свою роботу одержує оплески глядачів. Що заміняє їх у кіно?
- Напевно, посмішки людей на вулиці… Пізнаваність – не моя головна мета, але коли я бачу, як абсолютно різні люди — домогосподарки, бізнесмени, бабусі і навіть підлітки, помічаючи мене, спочатку на секунду ніби «зависають», копаючись у пам'яті, а потім раптом розпливаються в посмішці, я щаслива! Для мене важливо, що мені посміхаються! І цією посмішкою все сказано. Виходить, моя робота подобається людям, вона викликає в них позитивні емоції, тобто, я працюю не даремно! От якось я сильно поспішала і поїхала на метро. Там мене побачив якийсь чоловік, який трохи випив. Спочатку він на весь вагон кричав: «Дайте ручку!» Далі він дізнався, на яку станцію я їду, сказав, що проїде свою зупинку. Вийшов на моїй станції, змусив мене підійти до квіткового кіоску і купив мені квіти. Навіть заміж кликав (посміхається)! Але я поки відмовилася.
- Ви працюєте з партнерами, які осягали акторське мистецтво в радянський час, і з колегами, які прийшли в професію вже в роки незалежності України. Є відмінності двох шкіл?
- Різниця є. З погляду людських якостей і відношення до роботи люди старого загартування — професіонали з великої букви в порівнянні із сучасною кіно- і театральною молоддю. Це виражається в їхній поведінці на майданчику, у відношенні до знімальної групи, у підготовці до ролі. У нас талановита молодь, але видно, що на першім місці в них — особистий піар і просування. Вони — занадто цілеспрямовані, основну увагу приділяють дотриманню умов контракту і т.д. Напевно, самовідданість у роботі нині неактуальна. Але особисто я вважаю, що в будь-якій професії в першу чергу потрібно залишатися людиною.
— Ви практично ніколи не говорите про особисте життя.
— Це правда. Лише минулого року наважилася зізнатися, що моє серце не вільне. З моїм чоловіком ми познайомилися в театрі. Абсолютно випадково. По понеділках у нас традиційно влаштовують такий своєрідний кінозал, де показують цікаві європейські вистави в записі. І от на початку 2016-го я повертаюся з Будапешта, вся в ейфорії, з купою вражень. У такі моменти я дуже гарна Катя, без усяких «тарганів». Ми сидимо в залі, дивимося виставу «Попелюшка». Попереду потилиця чоловіка, яка немов притягує мене. Правда-Правда. Не можу навіть пояснити, чому так відбулося. І раптом після вистави цей чоловік підходить і запрошує мене на каву. Я погоджуюся. За всю історію наших стосунків жодного разу не було відчуття, що перед цією людиною я повинна щось із себе зображувати. Він мене відчуває і приймає такою, яка я є. Але головне — у всіх своїх проявах поруч із ним я собі подобаюся.
— Друга половинка?
— Може бути. Я ж спеціально нічого не робила, щоб сподобатися. Я не кокетка, не «обаяшка», не манірна. Для мене це просто неорганічно —грати із близькими людьми. Вражаю чоловіка, який зараз поруч зі мною, абсолютно не жіночими речами: чесним відношенням до життя, вчинками. Я щиро намагаюся бути гарною. Це важко, але результат вартий роботи над собою.
Не пропустіть зустріч із незрівнянною Катериною Кістень у Вінниці!
У понеділок, 8 жовтня, о 19.00 у Вінницькому театрі імені Садовського на комедії «Хаос. Жінки на межі нервового зриву» ви отримаєте максимум насолоди і безцінних вражень!
Вистава дуже яскрава, неординарна і головне – правдива! У головних героїнях всі жінки неодмінно пізнають себе!
Квитки на виставу можна придбати на сайті http://bilet.vn.ua, у касах театру ім. Садовського, Будинку офіцерів, ТСК «Магігранд» (2 поверх) і ТЦ «Петроцентр».
Замовлення безкоштовної доставки квитків у будь-яку точку Вінниці за телефонами: (0432)57-55-55, (093)101-00-63 і (098)101-00-63.
Вартість квитків – від 190 до 400 гривень.
