Історію поліцейських братів-близнюків з Вінниччини Юрія і Олександра Попенків опублікували у щотижневому новинному виданні Латвії "IR". Брати розповіли журналістам із Латвії про свою життєву історію та роботу у поліції, мрії та плани на майбутнє.
Публікуємо статтю українською:
«Коли близнюки Юрій та Олександр Попенко з'явилися на світ, їхній бабусі сказали, що народилися майбутні генерали. З того часу рідні братів мріяли побачити їх у погонах – можливо тому, подорослішавши, вони обрали професію поліцейських.
"Мама прищепила нам, що ми найближчі, завжди повинні підтримувати один одного і стояти горою. Тому ми з дитинства робили все разом: навчалися в одному класі, займалися футболом, а тепер і працюємо на одній службі”, - розповідає Юрій.
У поліцію Вінниці брати потрапили у 2017 році, коли в місті оголосили набір до патрульної служби. Молодих та спортивних хлопців взяли одразу, правда професію їм довелося освоювати з нуля – Юрій та Олександр мали освіту електриків. Кілька років вони пропрацювали патрульними, потім перевелися до відділу протидії домашньому насильству, а згодом таки трохи розділилися: Юрій тепер старший лейтенант і працює у відділі комунікації, Олександр – сержант та інструктор з особистої безпеки.
За словами 28-річних близнюків, мотивація їхньої роботи в поліції банальна, але дуже щира – їм подобається допомагати людям і робити для них щось добре. “Я вважаю що людина, яка живе для себе, це безумець, - каже Олександр, - Ми повинні жити у світі один з одним, простягати руку один одному, якщо кожен буде сам із собою, то справи не буде. Коли ми допомагаємо людям, їх щасливі очі надихають, дають емоційне піднесення. У цьому ми бачимо сенс свого життя та професії”.
24 лютого 2022 року брати були підняли по тривозі. Юрій спросоння навіть подумав що це навчальний сигнал, але прибувши на робоче місце зрозумів, що ситуація серйозна. Паніки в поліції не було, брат поруч надавав впевненості і разом їм вдалося заспокоїти маму, бабусю, коханих і налаштуватися на воєнний час.
З першого дня російського вторгнення хлопці працювали у рідній Вінниці, допомагаючи колегам зберігати спокій у місті. Але коли у вересні 2022 року ЗСУ звільнили Харківську область, брати Попенко одними з перших записалися до зведеного загону поліції для роботи на деокупованій території. Тут вони проводили стабілізаційні заходи – патрулювали, опитували людей, виявляли колаборантів, працювали на блокпостах.
“Коли заїхали до Харківської області, було відчуття, що ти в якомусь фільмі. Розбиті будинки, забиті вікна, стовпи лежать посеред дороги, все розграбовано... росіяни винесли все, що могли, кожен будинок був зламаний. Але найсильніше враження справили місцеві жителі – поліцію та військових вони зустрічали дуже тепло, кричали “Слава Україні”, обіймали, пригощали яблуками. Ми також під час патрулювання завжди намагалися принести їм гостинці і просто поговорити, підтримати”, - згадує Юрій.
Якось під час патрулювання брати зустріли Ніну Іванівну – бабуся, яка пережила окупацію на самоті, дуже хотіла розповісти Юрію та Олександру вірш. Поліцейські настільки перейнялися долею жінки, що почали її постійно навідувати і допомагати по господарству. Виявилося, що Ніна Іванівна теж має сестру близнючку і в них разом із братами Попенками день народження в один день - 31 грудня. Юрій досі підтримує із бабусею контакт, а вона пообіцяла після перемоги приїхати до його родини у гості.
"Якось ми з хлопцями з територіальної оборони рили окоп і до нас на машині під'їхала жінка з тацею домашньої піци - її спекли спеціально для нас", - з усмішкою розповідає Олександр. За його словами, найбільше людей потрапило в окупацію у прикордонних із Білгородською областю селах – люди просто не встигли виїхати. Села, що перебувають глибше до України, вражали своєю порожнечею - бувало, що там із 1000 жителів залишалося лише 20-30 людей.
На Харківщині брати пробули два місяці. Вони не розголошують зайву інформацію, але дуже сподіваються знову потрапити до нових зведених загонів найближчим часом. Зараз вони й надалі несуть службу у рідній Вінниці.
Юрій скоро стане батьком і працює, щоб дитинство його дитини не проходило під ракетами. У Олександра мрія одна: “Щоб Україна скоріше перемогла, а путін опинився на лаві підсудних у Гаазі”. Планів у близнюків багато, але зараз, вважають вони, кожен українець має робити все можливе, щоб наблизити мир у країні. А коли їхня велика родина більше не чутиме сирен та обстрілів, то все, що не встигли зробити під час війни, обовʼязково надолужать.»