Олександр Склярук – один із тих, хто повністю занурений у війну з 2014 року, коли на передову пішли його родичі та близькі друзі. Тісний зв’язок із воїнами спонукав чоловіка пропускати всі їхні проблеми та труднощі на фронті через власне серце. Тоді й виникло об’єднання «Волонтерська сотня», яке надавало допомогу нашим Захисникам протягом багатьох років.
З початком повномасштабного вторгнення Олександр організував у Могилів-Подільському іншу команду, що працює разом з волонтерами Вінниці. Нещодавно за вагомий внесок у зміцнення обороноздатності України, Олександра Склярука відзначив очільник громади Сергій Моргунов. Сам же волонтер зазначає, що це спільна робота багатьох його друзів, однодумців, знайомих, в якій, окрім сильної мотивації, завжди присутній емоційний контекст.
Від «Волонтерської сотні» до волонтерської команди
Олександр Вікторович каже, що з 2014 року потреби військових змінились кардинально, як і масштаби самої війни. Якщо раніше це була їжа, амуніція, медицина, маскувальні сітки, то тепер до цього переліку додалися тепловізори, дрони, квадрокоптери, автівки тощо.
«Все це коштує шалених грошей. Але наше об’єднання продовжує працювати, не покладаючи рук. Хоч багато хто із колишньої «Волонтерської сотні» воює, виїхали за кордон чи вибули за станом здоров’я, втім справа живе. Більше того, наша команда стала міцнішою, активнішою, її склад значно омолодився. Тож, ми продовжуємо доправляти вантажі на передову. З початком повномасштабного вторгнення в цьому нам також допомагає вінницький волонтерський колектив БФ «Енергія відродження», – зазначає чоловік.
Розповідає, власну підприємницьку діяльність вже з десяток років поєднує із волонтерською, – як і більшість його однодумців. Серед них переважно молоді багатодітні батьки. Власне, й сам Олександр виховує трійко малюків. Проте, це не зупиняє його від поїздок у гарячі точки війни.
«У кожну волонтерську поїздку від серпня 2014 я їду особисто. Звичайно, від лютого минулого року таких поїздок почастішало – вантажі доправляли ледь не щотижня, зараз щодватижні. Найбільше – на Бахмутський напрямок. В першу чергу закриваємо потреби за списками військових. Коли вони будували опорні пункти – це були скоби, цвяхи, бліндажна плівка. Зараз – шоломи, квадрокоптери, автівки, засоби гігієни, харчі тощо. Також налагодили потужне виробництво з виготовлення маскувальних сіток. Дівчата-переселенці вже наплели мабуть тисячі квадратних метрів захисту, яке ми також передали на фронт», – каже волонтер.
За його словами, загалом на передову доставили вже близько 400 тонн вантажів та понад 80 автівок. Серед них й ті, які купували самі чи отримали у подарунок, й ті, які допомагали ремонтувати, заправляти та переганяти.
«Кожна наша поїздка здійснюється щонайменше двома бусами, у кожному в середньому по 4-5 тонн допомоги, а також стабільно по 2-3 машини нашим хлопцям відганяємо. Трапляється, що з передової на лафеті забираємо вже обстріляну машину. Знову повністю ремонтуємо, обслуговуємо та повертаємо, – розповідає Олександр Склярук. – Сьогодні закривати потреби військових стало набагато важче. Тим більше, акцентую, що жодного разу я не організовував збір коштів. Все витягуємо максимум на своїх, друзях, знайомих, кумах, братах тощо. Дуже важко, але працюємо і намагаємось по-максимуму закривати запити».
ВВС та дівчинка Таміла
А ще Олександр Склярук розповів, що на прохання ВВС його команда супроводжувала гуманітарну місію в уже деокуповані Ізюм та Лиман. Міста, які витримали сотні рашистських атак, і попри все вижили. Як виживали у тому пеклі люди, важко й уявити.
Особисто Олександру запам’яталася зустріч із маленькою мешканкою Лиману.
«Я познайомився з дівчинкою, на ім’я Таміла буквально в перші дні після звільнення міста. 12-річна дитина весь час окупації прожила в підвалі з своїми бабцею, дідусем та тридцятьма ще такими ж пенсіонерами. Кожний день вона практично на своїй спині витягувала стареньких на повітря, щоб подихали, й повертала до сховку, – пригадує волонтер. – Під час спілкування з дівчинкою я подарував їй оберіг й дав обіцянку, що він її збереже і ми ще обов’язково зустрінемось».
До речі, дівчинка залишилась практично сиротою. Мама загинула, а батько перейшов на бік окупантів, прихопивши й деякі документи доньки.
«Ми допомогли відновити документи. Навіть з’явились люди, які готові були дати будинок, щоб дівчинка проживала у ньому разом із бабусею та дідусем, але, дякувати Богу, до Лиману почали регулярно доставляти вантажі з продовольством та ліками, тож вони вирішили залишитись там у себе вдома», – розповідає Олександр.
За його словами, вже за плечима має тисячі кілометрів волонтерських шляхів. Це і Донеччина, і Херсонщина у перший день після підриву Каховської ГЕС, і Запоріжжя. Наразі готується черговий вантаж.
«Сну взагалі немає, я навіть забув, що таке нормальний сон. Максимум, що можу собі дозволити 2-3 години на добу поспати, – зізнається волонтер. – Чесно скажу, коли виїжджаємо у чергову поїздку, то, по факту, кожен із нас прощається зі своєю сім’єю, бо знаємо, що це може бути дорога в одну сторону і ми це повністю усвідомлюємо».
Але чинити інакше просто не можемо, каже Олександр Склярук: «Ми свою роботу робили і будемо робити, щоб наші хлопці якнайшвидше повернулися додому після Перемоги».