Гостинність українців має зворотний бік. Замість квітів та хліба з сіллю незвані гості, які зайшли танками в Україну, отримали прокльони, коктейлі Молотова, кулі та "джавеліни".
Те, що відбулося в селі Мигалки за 80 кілометрів від столиці 25 лютого 2022 року, увійде в підручники з ІПСО та ненасильницького громадянського опору. Наступного дня після вторгнення, коли майбутнє країни здавалося примарним, соцмережі та ЗМІ розтиражували фото з плакатом на автобусній зупинці.
Зрозумілою окупантам мовою хтось написав: "С*ки, н***й з України і нашого села!". Підпис: "Баба Надя".
Окупанти до Мигалок так і не дійшли. За декілька кілометрів від села їх зупинили Збройні сили України та віковічний ліс. "І послання баби Наді", – додає один із місцевих.
Образ сміливої жінки, про яку так і не розповіли ЗМІ, миттєво перетворився на мем. В Instagram з'явився аккаунт баби Наді. А послання окупантам з Мигалок перекочувало на етикетки для цукерок, футболки та світшоти.
Хто така баба Надя та чи існує взагалі? Репортери УП поїхали в Мигалки, де знайшли відповіді на всі запитання.
"Осьо там, у провулку живе одна"
Вже без плаката і вивіски "Мигалки" – ту саму автобусну зупинку з фото сьогодні можна впізнати за іншими ознаками: її лівий бік – у кольорах українського прапора, позаду – поле та рясні сосни.
Дорогою, що йде через село, в лютому 2022 року повз послання баби окупантам тягнулися на Радомишль та Житомир авто, переповнені жінками, дітьми та тваринами.
– Добрий день! – звертаємося до літньої жінки на вулиці Шевченка. – Ми журналісти з Києва, шукаємо вашу бабу Надю. Вас Надія зовуть?
– Ганна, – відповідає пенсіонерка. – Ганна Кхфедірівна. Що за баба Надя? Нє, не знаю. Не буду вам казать. Ну не знаю, чесно (сміється).
По телевізору бачила, як жіночка одна кацапів нагодувала пиріжками з крисіним ядом. А цю табличку не бачила, бо з дома рідко виходжу. Казали люди, що було таке…
– Ну ви хоча б із бабою Надею солідарні? – цікавимося.
– Канєшно, – каже Ганна Федорівна та починає плакати. – Якби була моя сила та воля, я би сама їх трохи подушила. Скільки вони принесли біди! Але я з надією живу. Вірю в Бога, вірю в перемогу. Ніколи не буде такого, що Україна здасться!
Географія та історія Мигалок, через які за останні 120 років пройшли три війни, революції та повстання, навчили місцевих замітати сліди та тримати язики за зубами.
– Не знаю, де та баба Надя, – каже біля власного паркану чоловік, не моргнувши оком. – Може, хтось з молодьожи то написав. Запитайте у старости або в Пісківку їдьте (Мигалки входять до Пісківської ОТГ – УП).
– Баба Надя, баба Надя, баба Надя, – намагається пригадати ще один місцевий Юрій Герасименко. – Осьо, там у провулку живе одна. Але її не було в селі, коли той плакат з'явився.
"Вона мене приб'є"
– А ви що, не знаєте бабу Надю? – посміхається продавчиня хлібної лавки, перевіряючи журналістські посвідчення. – Треба з нею зв'язатися, узнати її дозвіл.
– Ого! Тобто вона існує?!
– Ну, раз було, може, й існує, – сміється жінка. – Не мертва ж писала. Що ви знімаєте пенсіонерів цих, на комедію?
– І де її шукати?
– А я не знаю! – починає давати задню пенсіонерка. – Кажуть в селі, що десь є, а хто – інкогніто.
– Багато Надій у Мигалках?
– О-о-о, багато. Але надія у всіх одна – на перемогу. Може, то і була та Надія? О, боже… Хлопці, може, то і не наша. Не скажу!
– Бачимо, у вас тут партизанський край, так?
– А зараз і треба бути партизаном, щоб чужі не ходили. Життя заставляє, – каже жінка.
На питання, де шукати героїчну бабу Надю, одна з працівниць осяює журналістів УП задоволеною посмішкою: "В школі, на уроках. Математику викладає. Насправді її звуть Тетяна Миколаївна, вчителька вищої категорії, молоденька. Ну, як молоденька? Таких годов, як я. Зараз її наберу. Це моя гарна подружка".
– Почекайте, вона прийде і все розкаже,– продавчиня повертається з підсобки після короткої телефонної розмови. – Але вона мене приб'є, що я не попередила.
Вона зараз нєрвнічає. Питала: "Що сталося? Що сталося?". Я їй: "Просто прийди терміново в магазин одразу після уроку!".
"Закінчиться війна, знову станемо чемними"
Тетяна Миколаївна Шевченко 1971 року народження. Енергійна та сучасна. Та сама жінка, про яку в лютому 2022 року хтось написав у Facebook: "Сьогодні всі ми, українки – баба Надя".
Авторка епічного послання окупантам і сьогодні випромінює оптимізм. У спілкуванні з нею постійно виникає думка: українським дітям не вистачає таких вчителів.
– Ем, мені дуже соромно за ті слова, – одразу попереджає Тетяна. – Знаєте, вчитель, нецензурна лексика. Але саме в той момент вона була доречна. Це був напис зрозумілою для росіян мовою. В той день мені хотілось зробити щось таке вредне по відношенню до них.
– Ми з дітьми ще минулого року обговорили: є такі нецензурні слова, але всьому своє місце і час, – продовжує "баба Надя". – Я жартома кажу: "Закінчиться війна, ми знов всі станемо чемними. Бо українцям не властива така лексика".
24 лютого 2022 року для Тетяни почалось, як у всіх. У шкільному чаті написали: "Діти залишаються дома з батьками до нових розпоряджень".
– У нас все зупинилося, – згадує Тетяна Шевченко. – Дивилися ті новини, гортали Телеграм. Перше, що мене вразило – наші хлопці з острова Зміїний, які так сміливо, зухвало відповіли, куди тому російському кораблю йти. Вони зробили це з таким гуморком, який завжди був властивий козакам-жартівникам.
– Тоді скрізь оголошувалось, що вони всі загинули, – продовжує Тетяна. – Мене це вразило. Вони знали, чим це могло закінчиться, але не побоялися.
Я подумала, що ми, мигальці, не гірші. Також напишемо, куди росіянам йти, як тільки вони сюди сунуться.
Конструкцію з дерев'яним каркасом, яка лише на славнозвісному фото виглядає легкою, до зупинки "баба Надя" несла з подругою, вчителькою початкових класів Юлією Анатоліївною Іваніцькою.
Тетяна Шевченко сфотографувала послання та виклала в коментарях на сторінці Генштабу в Facebook. Потім воно розлетілося по соцмережах та потрапило у ЗМІ.
– Чому саме "баба Надя"? – питаємо авторку маніфесту. – Це хтось із ваших рідних?
– Так, це моя бабуся. Слава Богу, вона не дожила до таких скорботних часів, коли Росія на нас напала. Роздирає, шматує. Бабуся мешкала поблизу, в Малинському районі Житомирської області. Вона, як і мій батько, любила Україну.
Ще я в підпис вкладала подвійний зміст – надію. Бо ми надіємося, що перемога буде за нами. Чекаємо її та допомагаємо, щоб вона настала якнайшвидше.