Дорогі українці!
Щойно ми почули голоси молоді - про Україну, про їхнє бачення майбутнього. Саме юному поколінню ми маємо насамперед пояснити, куди йдемо. Потрібна відверта і чесна розмова про ситуацію, що склалася. Необхідно представити стратегію розвитку країни на наступні роки й десятиліття: візію держави; місію, яку ми маємо здійснити; далекосяжні цілі та способи їх реалізації.
Події останніх років, як у нашій країні, так і на світовій арені, показали, що в України існує єдиний шлях зберегти нашу незалежність. Ми маємо стати великою європейською державою щасливих людей.
Можливо, комусь така мета видається надто амбітною, нереалістичною. Держава ще надто слабка. Так само, як і економіка, яка лише відновила своє зростання після затяжної кризи, пов’язаної із війною. І кількість бідних людей тому все ще надто велика.
Знаю, що мільйони українців з тривогою думають про сьогодення і не впевнені в дні завтрашньому. Свідомий, що пенсіонери переймаються перш за все тим, як вижити, бо криза найсильніше вдарила саме по них. А знекровлена держава не мала достатнього ресурсу для того, щоб належно їх захистити.
Я розумію тих батьків, які не можуть звести кінців у сімейному бюджеті. І мені добре відомо і про настрої молодих людей, які їдуть на навчання чи на роботу за кордон.
Не за чутками знаю про проблеми і низькі доходи вчителів, лікарів, інших працівників бюджетної сфери. Багато їжджу по країні і спілкуюся з людьми і чую чимало жорсткої критики і сприймаю її.
Прикро, що у Всесвітньому індексі щастя, який відображає добробут людей в різних країнах світу, Україну розмістили на дуже низькому місці, за межами першої сотні. Аналітики критикують цей індекс за відсутність твердих критеріїв багатьох його складових, за надмірну суб’єктивність тощо. Але здається, ми дійсно про себе думаємо, нібито ми є одна з найбільш нещасних, згорьованих націй світу.
Але водночас українські соціологи влітку вісімнадцятого року констатували, що дві третини українців називали себе щасливими людьми! І ця цифра на десять відсотків більше, ніж за рік до цього. Парадокс. На рівні індивіду переважна більшість почуває себе щасливими, а от як спільнота – ми нещасні. Принаймні, якщо вірити індексу.
І змінити такий стан – це є стратегічне завдання всіх гілок влади, інтелектуальної еліти країни, громадянського суспільства.
Два тижні тому Національний банк України оприлюднив головні макроекономічні показники минулого, 2018-го року. Статистичні дані хоча і не співпадають з настроями і відчуттями людей, свідчать, переконливо свідчать - найгірше точно позаду. Економіка після кількарічного спаду зростає 12 кварталів поспіль. Криза, спричинена війною, економічною агресією, торговельною блокадою з боку Росії - відступає. Відновлення економічного зростання відкриває, нарешті, і можливості для зростання реального добробуту.
Досягнувши макроекономічної стабілізації та відновлення зростання, ми нарешті створили основу для того, щоби почати наступ проти бідності. На моє глибоке переконання вона, бідність, є наш ворог, можливо не менший, ніж наш ворог – Російська Федерація.
І під час переходу від глибокої кризи і боротьби за виживання до сталого розвитку дуже важливо тримати абсолютно правильну економічну стратегію. Ефективна соціальна політика може ґрунтуватися лише на вільній ринковій економіці. При цьому ми повинні зосередити соціальну підтримку, насамперед, на найменш забезпечених верствах населення, як-то самотні люди похилого віку, особи з інвалідністю, багатодітні сім’ї. Вони в умовах кризи страждають найбільше і найпершими, а от посткризове відновлення добробуту на жаль відчувають останніми.
Відповідальна економічна стратегія передбачає зменшення боргового навантаження на економіку. Бо здійснити стрибок з такими борговими гирями на ногах навряд чи вдасться. Прикували до них Україну інші політики, а звільняти її від цих кайданів випало нашій команді. І частка державного та гарантованого державою боргу у співвідношенні його до ВВП, хай там як, але протягом останніх років скорочується. І надзвичайно важливо, щоб і у подальшому бюджет був реалістичним, ухвалювався з мінімальним дефіцитом.
Відповідальна економічна стратегія робить країну цікавою для інвесторів. Найсвіжіший приклад: минулого тижня у Давосі було підписано дві важливих угоди на засіданні Інвестиційної ради при Президенті. Одна – про створення фонду для інвестування на 200 мільйонів доларів, хоча попередньо планувалося на 25% менше – перепідписали. І ці 200 мільйонів доларів мають спрямовуватись на малий та середній бізнес України. А інша – інша про будівництво найбільшої вітрової електростанції в Україні та однієї з найпотужніших вітроелектростанцій Європи загальною вартістю 400 мільйонів євро. Особливо приємно було почути прогноз президента Європейського банку реконструкції та розвитку, великого друга України Суми Чакрабарті про те, що Україна стане регіональним лідером у сфері відновлювальної енергетики. Хіба п’ять років тому про це хоча б мова йшла? Блискучий візит Прем’єр-міністра України до Норвегії – заплановані півтора мільярда доларів. І це все події одного тижня!
Відповідальна економічна стратегія диктує нам необхідність чітко визначити пріоритети і зробити акцент на тих секторах економіки, де ми можемо вийти на лідерські позиції. Вони стануть точками прориву, які підштовхнуть нас вперед. Вони принесуть кошти для того, щоби забезпечити відчутне підвищення рівня життя людей. До таких секторів я відношу агропромисловий комплекс, ІТ, машинобудування, туризм, логістику.
Населення світу щорічно зростає в середньому на 80-85 мільйонів і, за наявними прогнозами, до 2024 року перевищить вісім мільярдів. І всі хочуть їсти. Очевидно, тут – величезна ніша для України як до глобального аграрного лідера. Ми вже за ці п’ять років вийшли на перші місця в багатьох видах сільськогосподарської продукції, але ми маємо розуміти, що справжнє лідерство можливе лише за умови, коли експорт переробленої продукції буде значно перевищувати експорт сировини.
Наш IT-сектор зараз вже забезпечує майже 4% ВВП, дає роботу близько ста п’ятдесяти тисячам українців. І очікується, що в найближчі два роки ця цифра зросте до двохсот тисяч. Що вкрай важливо – йдеться про робочі місця з високим рівнем доходу. Саме ІТ-сектор може допомогти Україні збільшити частку середнього креативного класу. Це важливо для стабільності, для стійкості економіки, для стійкості країни загалом, для демократії це важливо, бо середній клас є опорою демократії. Але, щоб стати справжнім лідером у цьому секторі, мало надавати послуги, мало сидіти на аутсорсингу, треба переходити до реального внеску у вітчизняну економіку.
Завдяки цьому в Україну поступово прийде так звана четверта промислова революція. В індустрії ми маємо зробити ставку на високотехнологічні галузі з високою доданою вартістю. Традиційно в Україні сильними були і авіабудування, і космічна галузь, суднобудування, військово-промисловий комплекс. І кожне робоче місце в цих галузях забезпечує мінімум 10-15 робочих місць в галузях суміжних.
Перетворення України у транспортно-логістичний хаб Європи потребує модернізації транспортної інфраструктури. Україна вже, нарешті, увійшла до двадцятки країн за кількістю нових авіаційних ліній.
Децентралізація дає можливість приводити до ладу мережу доріг у регіонах і громадах. І будівництво доріг стало символом п’яти років – з 2014 по 2019. Це під час війни. Покращення ситуації з дорогами вже позитивно вплинуло на туристичну галузь. Море, гори, унікальні історичні пам’ятки – дуже важливо, що Україна має таку кількість привабливих маршрутів. Світ лише зараз відкриває для себе Україну. І вже точно ніхто не плутає нас ні з якою іншою країною. Це також досягнення останніх п’яти років. Але ми можемо увійти до десятка найпопулярніших культурно-туристичних напрямків в Європі. Туризм – це є колосальний ринок для малого та середнього бізнесу.
Перелічені п’ять стратегічних пріоритетів дадуть потужний поштовх нашій економіці. Під них можна залучити мільярди доларів інвестицій. Їхня реалізація створить десятки тисяч малих підприємств, сотні тисяч робочих місць з достойною оплатою і знизить, точно знизить рівень робочої еміграції українців. Більше того, поверне українців додому. Ця формула дасть перспективу місту й селу, кожній громаді. Вона наповнить державний та місцеві бюджети, дасть можливість підвищувати зарплати бюджетникам, пенсії, соціальні виплати. «Гроші ходять за людьми» - це принцип не лише децентралізації, але й освітньої реформи, змін в системі охорони здоров’я, будь-якої іншої реформи. Люди – це головне.
Саме таку візію пропоную нашому Уряду, який, згідно з Конституцією, розвиває соціально-економічну політику. Я впевнений в тому, що Уряд здатний реалізовувати зазначену позицію. І впевнений в парламентських перспективах нашої команди. І новий Уряд, який буде сформовано новою Верховною Радою буде проводити саме цю відповідальну, проукраїнську, європейську лінію.
І, врешті-решт, ця стратегія значною мірою наблизить нас до соціальних критеріїв членства в Європейському Союзі.
Історики та філософи по-різному визначали роль і місце України в Європі. Одні казали, що призначення України бути мостом між Сходом та Заходом. Інші говорили про нас як про «браму Європи». Хтось назвав нас «несподіваною нацією». Та ще в двадцятих-тридцятих роках минулого століття найбільш проникливі українські інтелектуали писали, що майбутній процес об’єднання Європи не буде завершеним без входження до неї незалежної, суверенної, соборної української держави. Що Росія, яка володіла на той момент Україною, завжди проявлятиме імперські амбіції і намагатиметься підпорядкувати собі всю Європу. І дедалі більше політиків на Заході нарешті розуміють, що без членства України в Євросоюзі, без членства України в Північноатлантичному альянсі Європа точно буде в небезпеці.
Це не лише Україні потрібне членство. Це точно потрібно ЄС і НАТО, щоб Україна була повноцінним членом цих організацій.
Ми та Євросоюз наблизилися один до одного як ніколи. І жодна держава, яка не є в НАТО, не має нині таких тісних відносин з Альянсом, таких тісних, як Україна зараз. Але, наголошую, лише повноправне членство в Європейському Союзі та НАТО остаточно і незворотньо гарантує нашу державну незалежність і нашу українську національну безпеку. І до цих найпотужніших організацій ми вступимо як країна - регіональний лідер, як країна, яка вже суттєво посилила східний фланг Альянсу, як країна, яка захистила від російської навали не лише себе, а й всю європейську цивілізацію.
Звичайно, нам потрібен мир з Росією. Холодний, але мир. Люди втомилися від війни. І на цій болісній емоції невтомно грає російська пропаганда. Не лише вона, а й її підбріхувачі всередині країни. Природно, що тема війни і миру – одна із головних на виборах, бо народ обиратиме не просто Президента, а Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Я дуже уважно стежу за різними пропозиціями. Верзуть часом таке, ніби ми тут бавимося в олов’яних солдатиків, а не захищаємо країну у війні з другою за потужністю армією світу! Пропонують записати побажання Путіна у блокнот, а потім цей блокнот винести на референдум. Або пропонують стати перед Путіним на коліна чи в якусь іншу позу.
Ще раз повторюю. Ворог прийшов не по Крим до нас, ворог прийшов не по Донбас до нас. Ворог прийшов по всю Україну, щоб повернути утікачку до тюрми народів, як влучно назвав Російську імперію ще двісті років тому французький мандрівник де Кюстін.
Мир – це є повне відновлення територіальної цілісності, суверенітету і незалежності України. І нічого іншого. Мир - це беззаперечне визнання Москвою нашого права йти своїм шляхом. Ми маємо зробити усе, щоб ніколи більше Україна не мусила питати у Москви куди нам йти. Це право виключно українського народу. І цей шлях називається - геть від Москви!
Друзі, ми продовжимо лінію на відновлення територіальної цілісності України політико-дипломатичним шляхом, забезпечуючи єдність проукраїнської коаліції в світі, в Європейському Союзі, використовуючи інструмент санкцій та механізм міжнародної місії ООН на всій території окупованого Донбасу.
Справжній мир обов’язково настане на нашій землі. Гарантувати мир може лише боєздатна армія – наша українська, патріотична, добре навчена, добре вишколена, добре озброєна, добре вдягнута… Ми – кращі в світі! Українська армія день за днем ставатиме сильнішою. Протягом найближчих п’яти років нашою пріоритетною справою залишиться зміцнення Збройних Сил, їхня модернізація та оснащення новітніми зразками зброї та військової техніки, як українського виробництва, так і нарешті іноземного. З усього світу, від усіх наших партнерів до Збройних Сил приходить найсучасніші технології та озброєння, які дозволяють ефективно боронити Українську землю.
Дорогі українці!
Розумію, що не всі готові повірити в реалістичність заявленої мною стратегії. Невже нас одразу приймуть до НАТО та Євросоюзу? Невже ми будемо великою країною та регіональним лідером? Чи справді станемо найкращими в цілих секторах економіки? Чи доживемо до високих зарплат, а тим більше гідних пенсій?
Друзі, хіба ми не досягали неймовірного протягом п’яти попередніх років, коли ми з вами рятували країну від розчленування, економіку від колапсу, тоді, коли здавалося, що він невідворотній, від війни?
Багато хто не вірив, що в чотирнадцятому році ми, зненацька заскочені російською агресією, збережемося як незалежна держава. А ми з вами зберегли країну, відстояли нашу незалежність і заклали міцний фундамент для потужної європейської держави!
Багато хто не вірив, що ми здатні вибратися із економічної прірви. Через війну та окупацію ми втратили приблизно п'яту частину промислових підприємств України. Одночасно Росія закрила для українських товарів свій ринок, на який колись припадала майже третина нашого експорту. Вона навіть перекрила транзит наших товарів до інших країн. Але завдяки Угоді про асоціацію та поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС нам відкрився найбільший в світі європейський ринок. Економіка вистояла, почала зростати. І це власне, лише тепер відкриває можливості для підвищення рівня життя людей, і це лежить в основі стратегії, яку я сьогодні декларую.
Багато хто не вірив в серйозність наших намірів щодо децентралізації. Казали: ну хто ж відпустить фінансові потоки з Києва і передасть це громадам.
Але її перші результати вже втілені в дорогах, школах, дитячих садках, вуличному освітлені, взагалі – духу, який зараз панує в територіальних громадах: наближення людини, громадянина, громади і влади, де левову частину проблем людина може вирішити в себе, в громаді.
Багато хто не вірив, що ми колись зіскочимо з російської газової голки. Уявіть собі: ще десять років тому тодішній прем’єр-міністр зобов’язала Україну купувати у «Газпрому» чи то 52 млрд кубів газу чи то 41 мільярд кубів газу за принципом: «бери, або плати». Будеш брати чи не будеш брати – будеш платити з українського бюджету кошти Російській Федерації! Минулого року, 2018 року нам знадобилося імпортувати не 52 млрд, не 41 млрд, не 20 млрд, а лише 10,5 мільярдів кубів, тобто в п’ять разів менше. І це був імпорт з Європи, а в Росії ми газу не купуємо вже четвертий рік.
Багато хто не вірив, що Угода про асоціацію буде підписана і ратифікована. Багато хто не вірив, що ми виграєм у Росії дипломатичну битву за її ратифікацію. Хочу нагадати кроки Росії починаючи від референдуму в Нідерландах, і закінчуючи спробами блокування в Європарламенті. Угода діє, і частка ЄС в нашому експорті перевищила 42%. Але це надійні 42%. Ніхто в жахливому сні не уявить собі, щоб він коли-небудь закрив ринок для українських товарів.
У 2024 році ми подамо заявку на вступ до Євросоюзу. Не маю жодного сумніву, що ми отримаємо і почнемо виконувати План дій щодо членства в НАТО.
Я і зараз пам’ятаю, коли ми переконували щодо імплементації Плану дій щодо безвізового режиму з Європейським Союзом, багато хто говорив – цього ніколи не буде, це треба бути самогубцями для лідерів європейських країн, щоб в умовах кризи біженців надати безвіз для українців. Більше того, окремі наші записні опозиціонери листи писали у Єврокомісію, Європарламент із проханням не надавати Україні безвіз, бо це має політичне забарвлення. Хоч би вибачились перед українським народом…
Багато хто казав, що цей безвіз нам і не потрібен, бо ніхто не зможе виїхати. Та за півтора роки понад два мільйони українців вже скористалися біометричними паспортами, не отримуючи віз, в тому числі і за рахунок лоукостерів. А кількість громадян, які отримали біометричні паспорти уже перевищує дванадцять мільйонів. Які ще потрібні докази?
Нарешті, Ваше Блаженство, Ваше Високопреосвященство, Ви можете підтвердити, що багато хто до останнього не вірив у незалежність української, автокефальної, помісної, православної церкви. І Томос про автокефалію – це наша велика перемога. Для нас Томос – це як ще один Акт проголошення незалежності. Це ключовий елемент державотворення, яким не просто має право, а й повинен займатися Президент і вся наша команда. І я хочу подякувати кожному з вас і привітати з цим величезним досягненням. І реакція українського народу на нашу церкву… Подивіться яка фантастична. Подивіться: кожен день, без будь-якого втручання держави парафії приєднуються до нашої церкви.
Друзі, нам є чим прозвітувати суспільству. Наш успіх – результат поєднання глибокого розуміння проблем, твердої політичної волі й реальних кроків, а не пустопорожніх обіцянок та істеричних гасел.
Ми чекаємо найближчим часом, і я хочу привітати Андрія Володимировича Парубія, голосування Парламенту по змінам до Конституції. Браво! До Конституції входять зобов’язання всіх гілок влади забезпечити гармонізацію законодавства і вступ України до НАТО і до Європейського Союзу. Хто в це вірив? Що ми це зробимо незворотнім шляхом, шляхом внесення змін до Конституції?
Але чи сумнівається хтось з нас, що Росія прагне реваншу? Чи має хто сумнів в її бажанні втрутитися у виборчий процес для того, щоб зробити спробу насадити в Україні проросійську владу, забезпечити таку конфігурацію влади, яка заблокує процес європейської та євроатлантичної інтеграції?
Популісти теж наражають країну на серйозну небезпеку. Якщо їх не зупинити і якщо їх популістів допустити до влади, всі випробування, які люди пережили протягом останніх років внаслідок війни та економічної агресії з боку Росії, все виявиться марним. Своїми безглуздими експериментами популісти штовхають країну до нових політичних та економічних потрясінь. То що, ми хочемо наздогнати наших успішніших західних сусідів чи, навпаки, скотитися до рівня Венесуели? Саме другий шлях, не до Брюсселя, а до Каракаса, пропонує нам велика кількість кандидатів.
Не так давно хтось із опозиціонерів сказав, ніби бути популістом – це значить служити людям. Ні, бути популістом – це значить брехати людям і дурити людей. І прирікати їх на злидні та страждання. Мадуро це наочно довів у Венесуелі, а деякі політикани хочуть поекспериментувати в Україні.
Окремі кандидати пропонують повернення до авторитаризму. Хтось говорить про це прямо. А хтось – свою мрію про одноосібну владу камуфлює в екзотичний проект так званої парламентської республіки канцлерського типу. З необмеженими повноваженнями канцлера і по суті однопартійним парламентом. І, до речі, цей небезпечний проект пропонує абсолютно неконституційний спосіб ухвалення нової Конституції в обхід Верховної Ради. І в заявленій ними концепції чомусь зникло Національне антикорупційне бюро, антикорупційні органи.
До речі, найближчим часом завершиться конкурс із формування Вищого антикорупційного суду. Громадська рада міжнародних експертів разом з Вищою кваліфікаційною комісією суддів відсіяли 42 учасники із 113 розглянутих кандидатур. Серед тих, хто покинув конкурс – судді, які переслідували учасників Майдану, кандидати із сумнівними статками чи етичними порушеннями. Новий суд запрацює вже цього року, і це свідчить, що боротьба з корупцією залишається нашим стратегічним пріоритетом.
Україна піднялася на десять сходинок, покращивши свої позиції в рейтингу Міжнародної антикорупційної організації Transparency International. Його оприлюднили буквально сьогодні вранці. Але, попри прогрес, звичайно, не задоволений нашою загальною позицією. Навіть при тому, що ситуація стала кращою, ніж в Росії, ми все ще сильно відстаємо від найближчих сусідів по Євросоюзу. Хоча в рейтингу Doing business ми вже обігнали деякі країни-члени Європейського Союзу. Однак, протягом чотирьох років щоразу додаємо по кілька балів. Тож за п’ять найближчих років, зберігаючи такі темпи, наздоженемо найближчі до нас країни Європейського Союзу.
Дорогі українці!
Загрози проросійського реваншу, популізму і авторитаризму – це загрози різного плану. Але кожна з них рівною мірою несумісна з європейським вектором розвитку України, кожна суперечить європейським політичним стандартам. А відтак, якщо не відвести ці загрози, не зупинити їхніх носіїв – Україна сама впаде у смертоносні обійми Росії.
Почуття глибокої відповідальності перед країною, перед сучасниками, перед минулими і прийдешніми поколіннями спонукали мене прийняти рішення кандидувати ще раз на посаду Президента України.
Прошу у виборців мандата на те, щоб гарантувати незворотність європейської та євроатлантичної інтеграції, гарантувати незворотність нашої незалежності. Щоб відновити територіальну цілісність країни і принести вигідний Україні мир. Щоб завершити побудову сильної успішної держави, здатної забезпечити порядок, добробут і безпеку кожного українця. Бо добробут, безпека, порядок – не менш важливі, ніж армія, мова, віра. Щоб над міцним фундаментом, який ми заклали за п’ять років, звести добротні стіни та надійний дах.
У моїй президентській роботі траплялося різне: успіхи і невдачі, точні розрахунки і помилки, приємності і прикрощі, радості й печалі, чесноти і недоліки. Слава Богу, є чим пишатися і, ніде правди діти, є за що вибачатися. Але кожен мій крок, вдалий чи ні, ніколи не суперечив стратегії на повний розрив з колоніальним минулим, на власний шлях України, на цивілізаційний союз з Європою.
Не маємо права зупинитись на півдорозі. Місія нашого покоління – довести до успішного завершення побудову міцної української держави. Яка б стала наочним свідченням того, що прагнення багатьох українців та жертви в ім'я великої державницької ідеї не були марними. Яка б стала втіхою для тих, хто поклав на цей вівтар своє життя. І комфортною домівкою для всіх нас і наших нащадків.
То хай же буде тепер так, як розсудить український народ. Народ, з яким я йшов непростим шляхом упродовж п'яти років. Частиною якого завжди був, є і буду. Буду і у спалахах Майдану, і разом з воїнами на передовій; відвідуючи найвіддаленіші громади в областях, і під час важливих доленосних зустрічей.
Протягом усього цього складного часу поруч зі мною моя сім’я: Марина, молодші діти Євгенія, Олександра, Михайло. Старший син Олексій і Юлія за час мого першого президентства подарували двох онуків, Лізу та Петра Олексійовича-молодшого, який народився майже в день інавгурації. Я безмежно вдячний своїй родині, бо завдяки підтримці, завдяки розумінню й завдяки любові я почуваю себе щасливою людиною навіть у моменти, коли в роботі неймовірно важко.
Завершуючи п’ятирічну каденцію, стартую знову заради збереження стратегічного курсу на Європейський Союз та НАТО, курсу на перетворення України у велику успішну країну щасливих людей. Разом ми переможемо!
За Україну! За її волю! За честь, за славу, за народ!
Слава Україні!