Цієї весни 27-річний вінницький кікбоксер Артур Дубаускас у видовищному бою зі своїм старшим суперником 33-річним Сахібом Байрановим захистив титул чемпіона України у професійному кікбоксингу. За поєдинком стежили тисячі прихильників цього виду спорту.
Наступний виклик для Артура - бій з Олексієм Любаченком, триразовим чемпіоном світу з тайського боксу. Цього разу Дубаускас захищатиме свої пояси. Попередня зустріч із цим суперником на аматорському рівні завершилася поразкою, тож тепер у нього є особиста мотивація взяти реванш.
З Артуром зустрілися в бокс-клубі «Нокаут» під час вечірнього тренувального ажіотажу. Запах розігрітих м’язів, лязк гантелей і напружене дихання -тут усе говорить про справжню роботу над собою. Артур вийшов до мене з легкою усмішкою.
- Сфотографуємося для матеріалу? -запропонувала я.
- Пояси виносити? - усміхнувся він.
За мить з'явився з двома чемпіонськими поясами в руках і виразом гордості на обличчі.
- Ваша перша перемога була у 18 років - стали бронзовим призером чемпіонату світу. З огляду на роки, як ви сприйняли тоді перемогу?
- Це був мій перший великий турнір, і він став справжнім поштовхом. Багато учасників, сильні бійці зі всього світу. Для мене було дуже важливо посісти призове місце. Тоді я зрозумів, що маю шанс боротися з найсильнішими.
У голосі Артура Дубаускас не було жодного сумніву, він говорив упевнено та чітко.
Наступною важливою віхою у кар’єрі Дубаускаса стала перемога над Сахібом Байрамовим у 2024 році.
- Не було хвилювання. Був впевнений, що заберу той бій. Тим паче суперник для мене був дуже зручний стилістично. - зазначає Артур.
На той момент Байрамов захищав титул, а Дубаускас лише виборював його. Обоє мали свої амбіції, і жоден не збирався поступатися.
- У вас за плечима чимало поєдинків. Який із них став знаковим?
- Це був перший мій поєдинок у 2021 році. Я тоді ще не дуже розумів, чому я виходжу на той ринг і чи готовий я. На додаток перед боєм ще й захворів, у мене було мало часу на підготовку, але незважаючи на це вийшов, показав дуже хороший, на мою думку, результат. І тоді зрозумів, що можу бути професійним бійцем, і я ним стану.
Після цього Артур продовжив активно будувати плани щодо своєї кар’єри. Але усе перекреслила війна. Артур ухвалив рішення приєднатись до лав Національної гвардії:
- У той час я не думав про спорт, бо не знав, чи взагалі буде «потім». Коли звільнили з армії, зрозумів: не можу втрачати шанс. Почав інтенсивно тренуватись. Після перемоги над Байрамовим я вже чітко знав, що це моє. І я тут надовго.
Зараз Артур проводить близько семи тренувань на тиждень -це як заняття у залі, так і спаринги. Окрім цього він витрачає багато часу на тренерство. Його підопічні беруть участь у різних змаганнях з кікбоксингу, де уже за короткий термін занять показують гідні результати.
- У кожного кікбоксера є свій позивний. У вас «Кардачі». Що це означає і чому ви обрали його?
На цьому питанні Артур змінив свою серйозність на легку посмішку. Можна було помітити, як співрозмовник думками повернувся у теплі спогади дитинства, коли він тільки починав займатись кікбоксингом.
- Ми з моєї командою та тренером їхали на аматорський турнір потягом. І я на телефоні грав гру. У ній був персонаж Кардачі Артур. І мій тренер каже: «О, це ти створив собі персонажа?» Я кажу: «Ні, це він був». З того моменту так мене почали називати. Це стало фішкою. Коли вигравав турніри, тренер завжди писав: «Дубаускас Артур» (у дужках «Кардачі»). І вже з цього моменту і пішов цей «нікнейм».
У Артура було ще багато схожих поїздок на змагання. І завжди була підтримка мами, бабусі та дідуся. Саме вони підтримали його бажання зайнятись кікбоксингом.
- Мені було, напевно, років вісім, коли я сказав батькам: «Кікбоксинг - це моє, віддавайте мене на кікбоксинг».
Проте не усе так ідеально. Як і будь-яка дитина, він хотів гуляти, але натомість йому приходилось ходити на тренування. Тому іноді дозволяв собі пропускати заняття. Проте на даному етапі життя, за словами Артура, він не пропускає жодного тренування.
- Можу сказати, що лише завдяки батькам я залишився у спорті. - З теплотою каже Артур.
- А чи відвідували вони ваші бої?
- Так, звичайно, було декілька боїв, які вони відвідували, але це дуже збивало мене. Були різні думки з цього приводу. Ти відволікаєшся, ти думаєш про те, щоб тебе не побили, щоб мамі не було тебе шкода. Тому я прошу батьків не приходити на мої турніри та поєдинки, а краще дивитись їх у прямій трансляції або вже в записі після самого поєдинку.
- Ви вже для когось авторитет, можливо, навіть кумир. Як думаєте, що найважливішого ви можете передати тим, хто тільки починає?
- Вірити в себе, багато працювати і не здаватися. У сім років я мріяв стати майстром спорту і битися на чемпіонаті світу. Після 22 років тренувань я -майстер спорту міжнародного класу і срібний призер світової першості. Все можливо.
- Після таких блискавичних поєдинків до вас приходить багато підписників у соцмережах, і взагалі, багато у вас прихильників?
- Я би не сказав, що багато, але це дуже приємно, коли після поєдинку до тебе підходять або маленькі діти і просять сфотографуватися, або ж їхні батьки. Глядачі, які були присутні на турнірі, хочуть зробити з тобою фотографію. Це має свій шарм.
На сторінці в Instagram у Артура близько півтори тисячі підписників. Багато прийшло після поєдинків із Сахібовим та захисту власного титулу чемпіона України.
- Ви прославили Вінницю на спортивній арені, а що для вас наше місто?
- Вінниця - це моє місто, де я народився, виріс. Я завжди дуже пишаюсь цим. Сподіваюсь, що я тут буду проживати все життя, але битись буду по всіх куточках світу.
- Чому дівчатам не варто боятися бойових видів спорту?
- На перших тренуваннях не обов’язково ставати у спаринги з досвідченими суперниками. Можна обмежитись технікою, роботою на мішках і прокачкою фізичної форми. А вже згодом, якщо з’явиться бажання виступати, тоді з’являться і спаринги. Але це все під контролем, бо удари в півсили, під наглядом тренера. Травм не має бути.
Тренерська практика Артура доводить, що жінки не бояться рингу. На його заняттях їх понад 60%. Для багатьох - це спосіб позбутися стресу, стати витривалішими та підтягнути фізичну форму.
- Три якості, які дає бокс навіть тому, хто ніколи не буде виходити на ринг?
- Впевненість у собі, досягнення своїх цілей та дисциплінованість.
- Що ви думаєте про вираз «спорт не для всіх»?
- На мою думку, якщо ми не говоримо про людей, у яких є певні вади зі здоров'ям, бокс може бути для всіх. Головне не зупинятись і продовжувати тренуватись. У кожної людини є свої особливості. Але якщо є бажання, цілеспрямованість, дисциплінованість, то я впевнений, що вона дійде до своїх цілей.
Артур також проводить групові тренування, де приходять діти 5-6 років, так і дорослі за 40. Всі можуть навчитись, головне -відвідувати тренування і мати бажання. Але якщо говорити про дітей -це вже складніша ситуація. Тут головне - бажання самої дитини, а не її батьків.
- Я вважаю, що бокс і кікбоксинг доступний для всіх вікових груп та будь-якого рівня підготовки.
- Яке тренування ви самі не любите, але знаєте, що треба?
- Кросфіт або кругове тренування, його дуже багато хто не любить. Це коли багато вправ виконуються один за одним, без відпочинку, за певний проміжок часу. Це дуже важке тренування як фізично, так і морально, але воно дуже добре удосконалює нашу витривалість і витривалість наших м'язів.
- Чи бувають у вас переїдання? Якщо так, то що з ними робите?
- Ні в якому разі не караю. З їжею повинні бути гарні відносини. Їжа у професійному спорті відіграє важливу роль. Тому я намагаюсь тримати свій режим майже завжди. Але є моменти, коли я цілеспрямовано роблю собі вихідні від режиму, коли я можу поїсти те, що мені хочеться, або солодке, або будь-що, в цьому немає ніяких проблем. Головне - знати міру і знаходити цей баланс.
- Що ви робите, коли нічого не хочете, є якийсь режим виживання?
- Це залежить від багатьох факторів. Це і повноцінний сон, і харчування. Бувають періоди, коли нічого не хочеться - на це може впливати недостатня кількість вуглеводів. І тоді потрібно зробити собі вуглеводне вікно, з'їсти набагато більше, ніж звичайно, щоб організм зробив такий рестарт, і на наступний день ти вже почувався набагато краще.
- Чим дисципліна відрізняється від насильства над собою?
- Дисципліна - це коли ти ставиш собі конкретну ціль і йдеш до неї маленькими кроками, кожен день стаєш кращим, ніж ти був вчора. А насильство над собою - це коли людина тиждень не тренується, потім починає тренуватись три рази в день. Погано їсть, погано спить і зовсім не відновлюється. Але насильно змушує себе йти на тренування, навіть коли щось болить або коли хворієш.
Бліц від Артура Дубаускас:
- Тренажер чи власна вага?
- Тренажер.
- Ранкове тренування чи вечірнє?
- Ранкове. Більше сил зранку, ніж після всіх виконаних справ. Ввечері дуже важко знайти сили.
- Без чого не уявляєте свій день?
- Без протеїнового батончика.
- Найбільший міф про фітнес?
- Біг у теплому одязі спалює жир.
- Порада, яку б ви дали собі 10 років тому?
- Почати рахувати калорії ще тоді і більше тренуватися.