Він був героєм і взірцем для дітей, онуків та правнуків. Як вінничанин, зміг пережити пекло війни та об’єднати всю родину, розповідають його діти та внуки.
Сімейні цінності та традиції в родині Репій завжди будуть важливішими за власні інтереси. Саме так виховували своїх нащадків герой Другої Світової війни Мойсей Тимофійович Репій. Його життя було схожим на сюжет гостросюжетного фільму. За перші п’ятдесят років вінничанину довелося пройти сотні доріг та виграти стільки ж боїв. Однак, його головною метою завжди було об’єднати родину за великим столом.
Родина Репій має у власному архіві унікальні світлини, на яких ціла династія вінницьких героїв. Онучка піхотинця згадує, що дідусь вкрай рідко розповідав про війну. Проте, 9 травня кожного року Мойсей Тимофійович вшанував тих, хто назавжди залишивася молодим в його пам’яті.
«Дід завжди розповідав про війну з великим смутком. Ніколи не чула, аби вихвалявся чи хизувався. Про Вінницю та Вінниччину за часів другої світової війни згадував багато. Його сестра Ганна Давидівна Гарматюк проживала у Жмеринці. Вона переховувала родину євреїв у себе на горищі, це документально зафіксовано. А ще бабуся Ганна підтримувала партизанів, вона пекла їм хліб вночі. Зв’язкова, яка була теж нашою родичкою — Ксенія Федорівна Грамартюк, саме вона передавала ввечері борошно, а бабуся Ганна на ранок давала їй хліб. Зараз в Вінницькому обласному краєзнавчому музеї знаходиться стенд з її світлинами, де розповідається історія партизанського руху на Вінниччині. Там є світлини Ксенії та її історія. Мій дідусь дуже любив свою родину та дуже пишався кожним. Завжди говорив, що рідна кров вона понад усе. Я тоді не розуміла, чому вони так тримались один за одного. Лише зараз усвідомлюю, що до тридцяти років мій дід пережив більше, ніж деякі за все життя не бачили.» — розповідає внучка ветерана Любов Репій.
Голод, репресії та війна стали випробуванням для родини Репій. Але, це їх не зломило, а навпаки об’єднало та загартувало.
«Батько народився 6 травня 1919 року, але святкували ми завжди 5 травня. Він говорив, що 5 травня 45-го народився вдруге. Дійсно це так, бо дійшовши до Берліну вони так і не побачили Рейхстагу. Їхній батальон направили на інше завдання. Він тоді був старшим лейтенантом, зам. командира стрілецького батальйону 898 го полку. Батько згадував, що встиг тільки околиці побачити, як прийшов новий наказ вирушати в напрямку Чехословаччини. Чех боялися розправи фашистів і попросили допомоги, на тій території було повстання. Це був бій біля міста Нейсе, що на шляху до Праги, а кінець війни дивізія зустріла в Карлових Варах. Деяким підрозділам було доручено зробити силову розвідку боєм. Його батальйон йшов попереду та нарвався на супротивника. Він по рації хотів викликати підкріплення. Проте поруч розірвався снаряд, а осколки впилися йому в руку. Засідки вони не очікували, тому в його батальйоні були великі втрати. Він прийшов до тями за два дні вже в госпіталі, рана загоювалася погано, через антисанітарію руку прийшлось ампутувати. Майже рік він провів у лікарні Харкова. З війни він повернувся 1946 героєм, але без руки.» — згадує батькові розповіді Володимир Мойсейович Репій.
Мойсей Тимофійович пройшов пекло війни заради миру, про це він завжди говоритиме дітям та онукам. За чотири роки він братиме участь у багатьох визначних боях. У своєму інтерв’ю вінницькому виданню «Будівельник», 4 травня 1984 року Мойсей Тимофійович розповідає наступне:
«До лав радянської армії мене призвали 1938 року. В листопаді 1941 року фашисти зупинилися вже біля Ленінграду. Надовго запам’яталась їм ця зупинка, для більшості вона була останньою. — Мойсей Тимофійович попросився одразу на передову, був у розвідці. — розвідка, без неї армія майже незряча. Пошук «язиків», відшукування ворожих точок, дислокації їх сил. Без цього всього, як важко довелося б бійцям. В грудні 1943 знову Латвія, тільки вже по дорозі на Захід, звільнили Ригу звідти пішли до берегів Балтійського моря. Звідти на Польщу, Краків, Будапешт та Відень, Берлін. Остання моя розвідка була в Чехословаччині»
На память про звитягу своїм нащадкам Мойсей Тимофійович залишив 17 нагород. Серед них: ордени бойового Червоного прапору, орден Червоної Зірки, три ордени Вітчизняної війни. Медалі: «За оборону Ленінграду», «За взяття Будапешту», «За взяття Відня» та «За взяття Берліну».
Після війни Мойсею Тимофійовичу доведеться працювати в різних містах союзу. Незважаючи на успішну кар’єру юриста та численні нагороди, його найбільшою мрією буде об’єднати свою родину. Його мрія збудеться за сорок років після закінчення війни. Він повернеться до рідного Поділля, буде довго працювати у Вінниці. Кожні вихідні в його домі будуть збиратися рідні за великим дружнім столом. Він побачить на власні очі якими виростуть його діти та онуки. Після його смерті старший онук Роман Репій випустить книгу про свого героїчного діда. Його онука Любов Репій зніме низку документальних фільмів про репресії НКВС на Поділлі, до сценарію увійде історія батьків Мойсея Тимофійовича, які загинули під час голодомору в 30-х роках.