У відвертому інтерв’ю Віка розказала про те, як колеги-чоловіки розучили її ображатися, як поза сценою в гурті триває безперервна 24-годинна веселуха, а спів у караоке звів її з коханим чоловіком.
Єдина дівчина у чоловічій компанії гурту «ТІК» - бек-вокалістка Віка Газіна - на концертах дає справжнього жару: дві години витанцьовує так, що диву даєшся, звідки в неї стільки отієї шаленої енергії! Все просто: в житті Віка така ж запальничка, як на сцені. Швидко говорить, постійно посміхається і готова за день переробити купу справ. Зізнається: поки не втомиться - заснути не може. На рибалці поруч із чоловіками вона ловить до 14 кг риби, у сімейному житті ламає всі стереотипи про стосунки свекрухи й невістки, а в перерві між концертами гастрольного туру встигає з чоловіком робити ремонт.
У відвертому інтерв’ю Віка розказала про те, як колеги-чоловіки розучили її ображатися, як поза сценою в гурті триває безперервна 24-годинна веселуха, а спів у караоке звів її з коханим чоловіком.
Про свої співи
- Музика і спів завжди були моїм наркотиком. Якщо хтось дня не може прожити без цигарки чи кави, то я не можу прожити без пісень. Мама згадує, що коли мені був усього рік, я ставила книжку і щодуху барабанила по ній, бо так кортіло грати (сміється). Артисткою я себе відчула в дитячому садочку. Варто було мене попросити заспівати пісеньку, як всі люди на вулиці починали обертатися: я любила співати дуже голосно, на всю силу. В чотири з половиною роки настояла, аби мама записала мене в музичну школу, де я вперше переборола страх сцени і відчула той адреналін, без якого уже жити не можу. Через кілька років в музичній школі мене, семирічну, взяли до хору старших дівчат і всі сміялися, що мені треба видавати капці на каблуках, аби могла дотягнутись до інших. Тоді я була дуже кумедна: коротке підкручене волосся, великий лоб, жилеточка - виглядала, як Пушкін (сміється). Після школи дуже хотіла потрапити на «естрадний спів» у Вінницьке училище культури і мистецтв імені Леоновича, але мене направили на «академічний спів». Спершу дуже засмутилась, бо не хотіла ставати, як ті дядьки й тітки, які незрозуміло про що так голосно кричать. Але пізніше усвідомила, що академічний спів набагато складніший і цікавіший за естраду. В мене були дві прекрасні викладачки: заслужена артистка України Сушкевич Ліна Василівна та Кузик Марта Орестівна. Якщо перша більш м’яка по натурі, то строга й бойова Марта Орестівна мій важкий характер зламала повністю. Я любила йти проти правил і на все мала свою точку зору, а вона показала, що таке справжнє навчання, що таке спів і як потрібно займатися. Ми зустрічалися після того, як я вже почала співати в гурті «ТІК», було дуже приємно, коли вона сказала, що гордиться мною.
Про перші кроки в «ТІК»
- Ще в училищі я познайомилася з Женею Зиковим, нашим клавішником. У 2010 році він подзвонив і запросив прийти на прослуховування. Про «ТІК» я тоді знала не так багато, проте, як і всі, любила відомі пісні «Білі троянди», «Олені», «Апрєль» і дуже переживала, як буду спілкуватися із «зірками». 6 жовтня прийшла на прослуховування, а вже за два дні у нас було 2 концерти в Києві. Під час першого концерту – на «Octoberfest» в Києві – мені здавалося, що от-от втрачу свідомість: трусилися руки й ноги, не знала, як мені співати і рухатись. Весь час дивилась на Женьку і розуміла, що попри величезний страх, випробовую незвіданий досі кайф… Цієї осені вже буде 5 років, як «ТІК» став невід’ємною частиною мого життя. За цей час у нас були тисячі колоритних концертів – кожен особливий і незабутній по-своєму. А всі учасники гурту стали мені майже рідними: на концертах ми, як одне ціле, розуміємо один одного з півпогляду, а поза сценою маємо безперервну 24-годинну веселуху. От, наприклад, нещодавно їхали з концерту в Києві, я трішки задрімала. Серьожка Шамрай будить: «Вставай, мала! Вже 8 березня настало», - і вручає мені здоровенне яблуко: «Вибачай, але по дорозі нічого більше не знайшов». Було весело і дуже приємно (посміхається).
Хлопці чудово до мене ставляться. Для них я «мала», «горобець» і ще… «квака», бо постійно мерзну. Тож їм доводиться терпіти Ташкент у готелях, про який завжди турбується наш тур-менеджер Петро Іванович, аби тільки мені не було холодно.
Прийшовши в «ТІК», я вперше зіткнулась із суто чоловічим колективом. У чомусь це важкість, а в чомусь – суцільні плюси. Завдяки хлопцям я сильно змінилась. По життю завжди була аж занадто емоційною і чутливою, все брала близько до серця і часто ображалась. Мужики ж іноді не помічають, як своїми жартами можуть зачепити за живе. Але зрештою всі ці приколи стали для мене чудовою закалкою, за ці 5 років перевернули моє сприйняття світу з ніг на голову і тепер я абсолютно не ображаюсь, адекватно сприймаю критику і, позбавившись сором’язливості, можу легко спілкуватися зі всіма людьми. Так, виявилося, жити набагато простіше.
Про роль бек-вокалістки в гурті
- В дитинстві я, звісно, мріяла про сольну кар’єру. Якось з подружкою Ніною Петько на відеокамеру мені навіть кліп знімали. Нещодавно передивлялася – то ціла комедія! Рукою півлиця собі закривала, в слова пісні не попадала, але щастя було – цілий вагон! Зараз у якості бек-вокалістки я почуваю себе дуже органічно. Побачивши шоу-бізнес зсередини, усвідомила, яка це важка праця. Бути на великій сцені і створити гарну родину під силу лише чоловікам. Щасливих відомих жінок я не зустрічала – всі жертвували родиною заради кар’єри. Я до такого не готова. А от бек-вокал – ідеальний варіант для жінки, яка хоче співати і бути щасливою у сімейному житті. Бачення ролі бек-вокалістки в мене змінилося з приходом у «ТІК». Спершу думала: що ж тут може не вдаватися, я ж так гарно співаю. Виявилося, гарно співати і бути гарною бек-вокалісткою – зовсім різні речі. Твоє завдання – не показати всі красоти свого голосу, а стати підтримуючою сходинкою для лідера. Це чимала відповідальність, адже важливо не переборщити, бути тим фундаментом, на який фронтмен може спиратися. Нашому Віктору Бронюку я не заздрю: якщо в мене є хвилинка перепочити, попити водички чи присісти під час полечки, то йому на концерті треба співати безперервно.
За себе я радію, що в «ТІК» нам нічого не забороняється. Активність і танці на сцені лише вітаються. Це ідеально підходить моєму характеру, але абсолютно протиставляється уявленню про стандартну поведінку бек-вокалісток на сцені. Коли їздили в турі з Іриною Білик, в готелях я жила в одній кімнаті з її бек-вокалісткою Лідочкою Тутуола. То коли вперше вийшли на сцену, заграла музика і я за звичкою почала витанцьовувати, Ліда мені каже: «Тихо! Ти, що не знаєш, як бек-вокалістка себе веде на сцені?!» Кажу: «Танцює, веселиться!». А вона: «Ти що?! Ось так треба: ручкою сюди повела – клацнула пальчиками, потім – в іншу сторону… Тільки так!» Я аж злякалась: «То я так дві години не вистою! Через три пісні хоч ногою почну дригати». До цих пір з Лідочкою зідзвонюємося і сміємося з того випадку. А я усвідомлюю, як мені пощастило з «ТІКом», адже бути статичною бек-вокалісткою я б не змогла, тут же – воля для фантазії і самореалізації.
.jpg)
Про мамине благословення
- Багато рідних і знайомих про мою роботу в «ТІК» дізналися вже після того, як я кілька років від’їздила в турах. Мама новину про те, що я кидаю спів у ресторані заради гурту, спочатку сприйняла в штики. Відмовляла, мовляв, а якщо не вийде і чи варто. А потім послухала кілька пісень «ТІК» і змирилась. Коли я їхала на перші гастролі, мама дуже переживала: «Доцю, а куди ти, а як? А вони тебе там не залишать?» (сміється) Тепер таких переживань, звісно, немає, але все одно перед кожнісіньким виїздом мама дзвонить і традиційно благословляє: «Доця, нехай ангел-охоронець йде вперед, а ти йди за ним. Нехай тебе Божа Матір своїм покривальцем накриє, щоб в тебе все було добре»… Моя родина зовсім інакше почала сприймати хлопців з «ТІК» після того, як вони заграли на моєму весіллі. Всі переживали, що «зірки» можуть вертіти носом, щось не сприйняти, а наші хлопці навпаки - показали свою простоту і щирість, бо жоден в нашому колективі ніколи не ставить себе вище за інших. Під час першого прослуховування продюсер Олег Збаращук сказав: «Ми, перш за все, дивимось, яка людина внутрішньо», - і це виявилося правдою. Всі до одного у нас дуже людяні і прості. Завдяки такій атмосфері можна спокійно працювати і отримувати справжній кайф від творчості.
Про коханого чоловіка
- Свого коханого Андрюшку я зустріла знову ж завдяки музиці. Якось пішла поспівати в караоке. Він, захоплений виконанням, почав шукати мене по всій залі. Знайшов, познайомилися, зі словами: «Як буде бажання, дзвони», - він залишив номер телефону, а я наступного дня поїхала на гастролі. Через кілька днів він знайшов мене у соцмережах. Спочатку я відповідала раз на чотири дні, потім – раз на два, а скоро листування так захопило, що вже всюди ходила шукала wi-fi, аби не втрачати зв\'язок із ним. Через три місяці після знайомства Андрюшка зробив мені пропозицію. Весілля відгуляли минулого літа, все проходило за усіма українськими традиціями: оглядини, сватання, заручини, весілля. У нього велика й дуже хороша родина, яка мене одразу прийняла, як рідну. Коли якось мене запитали про стосунки з свекрухою, я надовго задумалась, поки зрозуміла, що мова йде про маму Майю. У нас з Андрюшкою немає розподілу, де його, а де мої батьки. Всі вони наші мами й тата, які в усьому готові підтримати. Ми, як ті дві половинки, які знайшли одне одного і стали невимовно щасливими. Якось на Новий рік я загадала бажання, аби зустріти такого чоловіка, якого б обожнювала, яким би гордилася, який був би моїм коханнячком. І Бог послав мені мого Андрюшку! З ним я відчуваю себе, як за кам’яною стіною, як ніхто інший, він вміє погасити мою емоційність, підказавши правильні шляхи вирішення будь-якого питання. А ще він з абсолютним розумінням сприймає мої часті гастролі, ніколи немає такого, що от ти знову їдеш, немає кому вдома їсти варити. Навпаки, він завжди заспокоює: «Комашечка, бурбусічка, сонечко, не хвилюйся. Я тут дома щось наварганю». Між нами повне взаєморозуміння - і я це дуже ціную. Навіть зараз, коли ми затіяли ремонт і вирішили самотужки його робити, в усіх питаннях легко знаходимо компроміси. Багато пар в такі періоди сильно сваряться, бо кожен гне свою лінію, а ми залюбки йдемо один одному на поступки, бо інакше просто не можемо.
Про хобі
- Від усіх важких новин із фронту, що я дуже важко переживаю, порятунок знайшла у фантастиці. Залюбки читаю книги Дмитра Ємеця – його дитяча фантастика дуже захоплює і допомагає відволіктись від гнітючих думок. Коли є нагода, залюбки ходжу в театр чи в кіно на хороші комедії, а родиною ми завжди виїжджаємо на природу. Любимо на рибалку з’їздити, раків половити чи просто погуляти в лісі, насолоджуючись свіжим повітрям. Я 17 років прожила у приватному будинку на березі Південного Бугу, тож природу люблю змалечку. Мрію, що колись вдасться схилити свого Андрюшку до придбання власного приватного будинку, де я зможу вирощувати улюблені квіти, де будуть бігати наші дітки… Дітки – це моя найбільша слабкість. Я маю трьох похресників, яких обожнюю, а на концертах «ТІК» завжди очима знаходжу маленьку дівчинку, яка танцює під сценою – дивлюся на неї і ще більше енергії хочеться віддати. Ми з Андрюшкою мріємо про ансамбль з власних діточок і зараз активно над цим працюємо (посміхається). Розумію, що, завагітнівши, доведеться піти зі сцени на деякий час, проте переконана: аби щось отримати в цьому житті, треба чимось пожертвувати. Без діток я не зможу бути абсолютно щасливою, тож мій вибір зрозумілий. Молю Бога тільки про те, щоб наші діти могли зростати у спокої та мирі!