Минулих вихідних гурт «ТІК» провів концерт у місті Бар, де пройшли студентські роки Віктора Бронюка

Мало хто знає, але саме у цьому містечку Віктор Бронюк провів одні з найяскравіших моментів життя, оволодів вміннями, які не раз ставали корисними. У веселій студентській компанії серед мальовничих лісів і озер цієї місцини лідер гурту «ТІК» вперше взяв гітару, співав пісні, що згодом стали народними хітами…

- Вікторе, Бар завжди увічнений у вашій біографії, адже ви навчалися у Барському педагогічному училищі…

- Бар дійсно для мене особливе місто. Я там жив і вчився з 1994 по 1998 рік. Коли закінчив школу з відзнакою, довго вагався, куди вступати. А тоді у Бару саме відкрилося педагогічне училище і була така цікава спеціальність «вчитель образотворчого мистецтва, художньої праці і художник-дизайнер». Це було щось новеньке, ексклюзивне й відмінне від інших педучилищ, тож вибір було зроблено і у 15 років я поїхав з рідного села Соколова Хмільницького району у Барську далечінь (посміхається). Тоді, у 1990-ті роки, такого гарного транспортного сполучення не було, щоб часто кататися додому, тому у Бару я пройшов першу гарну життєву школу, коли вперше починаєш цінувати дружбу, захоплюєшся, розчаровуєшся і по-справжньому відчуваєш себе самостійною людиною.

Ті роки були чудовими! Їх завжди з особливим трепетом і радістю згадую. Тим паче, що вміння, які отримав під час навчання у Бару, дотепер мене виручають. У педучилищі я здобув чимало професій, тому відремонтувати меблі, щось сконструювати, зробити з дерева й кераміки чи намалювати – для мене ніколи не було проблемою. Ну і головне: саме у Бару я навчився грати на гітарі. Завжди про це мріяв, але не було кому навчити.

В училищі ж на гітарі грала моя класний керівник Світлана Леонідівна Бондарчук, от якось я й запитав, чи можна й мені навчитися. Вона каже: «То дуже просто! Береш акорди і граєш». На кілька днів дала мені свою гітару, написала, як беруть акорди, граються «бой» і «перебор» - і за вихідні я більш-менш освоїв гру. Згодом купив свій перший інструмент. І вже на 2-3 курсі, коли збиралися колективом у лісі чи на озері, завжди брав гітару з собою.

Бар - дуже класний! Спокійний, надихаючий. У Барському регіоні дуже багато гарних краєвидів, прекрасних ландшафтів, лісів, озер та ставків, які й стали першими слухачами моїх найперших пісень. І особливо гарно співалося, звісно, під час періоду збору врожаю, коли наші трудові загони відправляли на збір яблук…

- І таке було?! Щороку їздили яблука збирати?

- Обов’язково (посміхається)! 1 вересня відбували офіційну частину початку навчання, тиждень вчилися, далі нас відправляли додому, а потім наш трудовий десант їхав на місяць на збір урожаю у знакові місця Барського району: Шевченкове, Шипинки, Попівці…

Барський район завжди славився своїм садівництвом, дуже багато господарств мали свої природні цехи, були плодоконсервні заводи, виноробний завод. У цьому сенсі Барський район завжди був дуже цікавим і пізнавальним. Навіть потім, коли я вже вчився на історичному факультеті у Вінницькому педуніверситеті, ми їздили у археологічну експедицію в село Гармаки, розташоване у 10 кілометрах від Бару.

- А ваша найперша гітара, до речі, збереглася?

- Ні, давно зламалася. Вона була зроблена у місті Ізяслав Хмельницької області на заводі фанерних виробів. Так що офіційно то був навіть не музичний інструмент, а «фанерний виріб» (сміється). І його постійно доводилося тюнингувати. Хто знає, добре зрозуміє, про що я кажу! У гітари частенько відривався гриф і планки, на які кріпилися струни. Гриф треба було брати на болти, підсаджувати на клей - хімічити й придумувати нескінченно… Без цього ніяк (сміється)! Така була особливість любити музику у 1990-ті роки!

Коли замість струн у кращому випадку ставилися вольфрамові спіралі від плиток (посміхається). Ми йшли на базар і підбирали у дядьків на ринку, яка спіраль по товщині яку струну може замінити. І лише згодом з’явилися нейлонові струни, які випускали у нас у Вінниці. Зараз коли розповідаєш про це молоді, вони до кінця не розуміють, що це таке. Час і можливості були інші, але від того не менш цікаві й позитивні, ніж зараз.

- Які ваші улюблені місця у Бару?

- За чотири роки навчання був сходжений ногами і об’їжджений на велосипеді кожен куточок Бару. Це дійсно гарне місто, яке має ще й цікаву історію. Місто було назване на честь польської королеви Бона Сфорца, дружини Сигізмунда І. Вона була італійкою за походженням, тому й назвала місто Баром на честь італійського містечка Барії, у якому народилася. За часів козаччини Бар певний період був резиденцією Богдана Хмельницького, а Михайло Сергійович Грушевський Бару присвятив свою кандидатську дисертацію – книгу «Барське староство». Свого часу у Бару була своя гарна фортеця, але, на жаль, вона майже не збереглася, є лише фрагменти напіврозвалених стін. Але й сьогодні є діючий монастир католицького ордену – одне з небагатьох місць в Україні, де на одному подвір’ї мирно уживаються католицький і православний храми.

У часи мого навчання Бар мав чималий індустріальний потенціал, тому був досить розвиненим і прогресивним районним центром, який випадав із загальної маси. Завжди був ошатним, чистеньким, прибраним. Хоч містечко невелике, там був відомий на весь колишній Союз консервний комбінат, який виготовляв продукцію на експорт. Коли всі випускали соки у 3-літрових банках, Барський комбінат одним з перших в Україні почав розливати соки в упаковки «тетра пак». Також у Бару був цукровий, спиртовий і машинобудівний заводи, останній, до речі, до сьогодні працює і випускає котли для систем опалення.

З навчальних закладів, окрім мого педучилища, ще був автодорожній технікум і 2 профтехучилища – для районного центру це чимало, тому студентів у Бару завжди було багато. На історії міста відбилося й те, що саме через Барський регіон проходить два магістральних газопроводи «Дружба» і «Союз», які свого часу будували громадяни НДР, залишивши після себе два житлових квартали, які називають білими і червоними німецькими будинками. Барське педучилище, до речі, теж німці будували, тож моя перша «альма-матер» була своєрідним європейським острівцем. На той момент будівля педучилища яскраво виділялася, адже у ній не було метрових стін й маленьких вікон.

В училищі завжди було тепло, а взимку навіть спекотно, адже все було якісне: двері, вікна. Німці гарно будували, але тому, що вони не розуміли нашого менталітету, потім виникали свої курйози. От, наприклад, всі міжкімнатні двері можна було відімкнути одним ключем (посміхається).

- Коли востаннє були у Бару?

- Був проїздом років п’ять тому. Безумовно, і дерева стали більшими, і місто змінилося. Та головне, що на сьогоднішній день у Бару залишається багато цікавих людей, які, незважаючи на те, що більшість намагається виїхати з райцентрів у обласні центри і столицю, не полишають рідне місто, збираються у громади і вирішують багато місцевих питань. Вони люблять свою малу батьківщину, об’єднуються в ініціативні групи, щоб зберегти і розвинути її, щоб вона була настільки цікавою, щоб містом пишалися їхні діти й онуки.

Таких людей завжди хочеться підтримати. Власне, тому після чудового концерту «ТІК» у Погребищі ми прийняли рішення зробити серію концертів по Вінницькій області, щоб зворушити напіврозмірений, спокійний ритм невеликих містечок. Точно знаю, що 13 серпня наш концерт у Бару буде гарним, позитивним сімейним святом, після якого ми ще багато-багато разів будемо приїжджати у це прекрасне містечко. Нам є, що пригадати і є, що поспівати разом!

Фото з сайту гурту ТіК