В очікуванні новорічних концертів у Вінниці Сергій Притула розказав, чому жарти «Вар’ят» проходять перевірку на…мамах

Разом зі своїм «Вар’яти-Шоу» улюблений гуморист, шоумен і телеведучийСергій Притула вже наступної неділі приїде у Вінницю, аби за започаткованою торік традицією у перший день Нового року порадувати вінницьких фанів новою концертною програмою.

Цього разу 1 січня у Вінницькому театрі імені Садовського концертів «Вар’яти-Шоу» буде аж два - о 17.00 і 20.00. І обидва, зважаючи на мізерну кількість квитків, що залишились у продажу, обіцяють бути аншлаговими!

Напередодні приїзду у Вінницю під час онлайн-конференції на tochka.net Сергій Притула дав відповіді на запитання, які найбільше цікавлять його шанувальників.

Зокрема, розказав, як у дитинстві пародіював Горбачова і чому сьогодні найперше навчає свого сина, назвав своїх головних наставників у гуморі і пояснив, чому жарти «Вар’ят» обов’язково проходять перевірку на мамах…

- Сергію, хто ваші наставники і натхненники?

- Надихає взагалі життя навколо. Я звик бачити склянку напівповною, аніж напівпорожньою, намагаюсь в кожному сегменті життя шукати якийсь позитив. Зрештою це, у принципі, допомагає жити, а тим більше - творити. А наставники по життю, звичайно, це батьки. Якщо в контексті гумору, то тут ціла компіляція людей, творчість яких мала вплив на формування мене особисто і хлопців, з якими я співпрацюю. Хтось з хлопців орієнтується на західних стендаперів, я захоплювався творчістю театру КВК ДГУ з Дніпра – це люди, які є для мене еталонним взірцевим прикладом тонкого невульгарного гумору. Дуже хотілося б колись у своїй творчості до них наблизитись.

- Як ви вгамовуєте страх перед виходом на сцену?

- Його неможливо вгамувати – це не так страх, як хвилювання. До тебе прийшла тисяча чоловік – сидить в залі та чекає твого виходу. Ти завжди хвилюєшся, тому що публіка дуже тонко відчуває все, як ти налаштований. Ніколи не можна виходити на сцену, якщо у тебе голова не розвантажена від якихось клопотів та проблем. Це хвилювання зникає, коли ти робиш перший крок на сцену – тебе бачить глядач, він засипає тебе оплесками-оваціями, ти розумієш, що тебе тут дуже чекали і, мабуть, хтось в цьому залі тебе любить. Він прийшов, купив квиточок, щоб отримати свою долю задоволення в цей день – і все, ти полетів на хвилі цієї овації і працюєш.

- У всіх учасників колективу в житті є жінки: дружини, матусі, сестри, подруги. Чи екстраполюєте ви на них свої «жарти»?

- Знаєте, у мене в стосунках з хлопцями з «Вар'яти-Шоу» є дуже проста схема: вони пишуть жарти, мініатюри, пісні, я є шеф-редактором всередині шоу, я вирішую, що піде в програму, що - не піде, який жарт залишити, який викинути. Якщо мені щось не подобається, я це завертаю. Але хлопці завжди мають право відстояти свій жарт, якщо вони вважають, що він гідний бути у програмі. І коли ми стикаємось, я завжди використовую одну фразу, яка звучить так: «Мамі своїй розкажи, покажи або заспівай – якщо вона з цього засміється - ок, я не проти взяти це до програми». Після цього зазвичай суперечки втихають, тому що однозначно ми з хлопцями не показуємо те, за що нам було б соромно перед своїми мамами. Хоча іноді таке бувало, але намагаємось мінімізувати такі матеріали. Ми нічого такого не показуємо, чого немає в житті насправді. Тим мені і подобається ця царина побутового гумору, який ми для себе обрали – практично кожен може себе в цьому пізнати. І по факту люди нам завжди про це пишуть і кажуть.

- Чи бувають конфлікти та розбіжності з хлопцями із «Вар'тів»? Якщо бувають, то з чого або з кого вони починаються?

- Звичайно, бувають. Це абсолютно нормальна ситуація у будь-якому творчому колективі. Завжди є якісь розбіжності, непорозуміння, конфліктні моменти. Пов’язані вони зазвичай з творчими нюансами. Ще частіше вони пов’язані з процесом підготовки до концертів, з процесом написання матеріалів. Дуже рідко хлопці дотримуються графіка, який я визначаю в підготовці до концерту, і такі моменти серйозно псують нам настрій. Але я б не сказав, що вони глобально впливають на атмосферу та мікроклімат в колективі – вони у нас, слава тобі Боже, абсолютно адекватні. Я дуже тішусь, що у мене є такий колектив, є такі золоті хлопці. Я нещодавно з радістю дізнався, що 2 січня хлопці відправляються в Карпати – беруть дружин-коханих і шурують всією бригадою. Дуже приємно, що люди, які працюють разом, мають бажання разом відпочивати – це свідчення того, що в колективі все ОК.

- Які ваші головні правила, стоячи на сцені?

- Я не можу вам про це розповісти (посміхається). Є одна звичка, про яку мені постійно нагадують хлопці: я намагаюсь себе контролювати, щоб не робити дечого на сцені. А ще – треба просто відчувати зал та глядача.

- Дайте поради, як позбутися страху перед публікою та камерою? Де і як краще можна набратися досвіду, щоб відповідно потрапити на телебачення.

- Коли мені було 5 років, я на сімейних зібраннях, на Різдво, на Пасху ставав на табуретку і голосом Горбачова смішив свою родину, потім в школі я на якихось творчих вечорах читав вірші, потім співав в фольклорному ансамблі, потім грав на акордеоні… Якщо ви пародист і копіюєте голоси відомих діячів, я можу вам порадити не робити це вдома перед дзеркалом, а спробувати знайти свою аудиторію і працювати перед нею – показувати свій талант і виправляти помилки, які будуть очевидними, коли ви будете працювати на аудиторію. Спочатку треба дійти до камери, а потім розбиратись, як позбутись страху перед нею.

- Уяких країнах світу ви встигли побувати, що відкрили там нового і, можливо, корисного для себе?

- Трохи поїздив по світу. З тих країн, які чомусь навчили, - це, однозначно, Великобританія. Я там жив, коли мені було 18-19. Це була така потужна школа життя, формування молодого чоловіка, як людини, яка сама відповідає за всі свої вчинки. Мені дуже подобається Грузія – мабуть, це та країна в світі, де українців люблять більше, ніж в Україні. Як би це не звучало парадоксально, але є якесь неймовірне єднання. Мене надзвичайно вразила Словаччина – минулого року я їздив туди вболівати за збірну. Наші мови настільки наближені одна до одної, що ми прекрасно розуміємо один одного – для мене це просто відкриття і я хочу туди ще.

- Які ТОП-5 книг, які ви вважаєте потрібно прочитати кожному.

- Все залежить від віку людини. В кожному віці свої вподобання та свій musthave. Не можна радити одні й ті самі книжки людині, якій 10, 16, 25 і 40 років. Я, наприклад, брався читати «Майстра і Маргариту» перший раз у 7 класі – прочитав дві сторінки і відклав. Другий раз у 9 класі – прочитав дві сторінки і відклав, бо не зрозумів, про що це і чому його так всі хвалять. У 11 класі взяв і за півтори доби просто на льоту проковтнув цю книжку, мабуть, вже дозрів на той момент. Кожен має читати те, що вважає за потрібне, кому що до душі лежить. Я з великим задоволення, коли був малий, поглинав різну літературу і зараз намагаюсь до цих книг прививати свого сина. Наприклад, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка – це, однозначно, musthave для кожної дитини в цій країні. Трошечки далі можете перечитувати Фенімора Купера, трошки дорослішим рекомендую обов’язково читати Стефаника, а зрештою і пані Матіос пише неймовірні книги – для мене вона взагалі такий Стефаник у спідниці.

- Ви - прекрасний батько, а синочок у вас дуже милий та потішний. Хочете, щоб син пішов вашими стопами?

- Мені здається, що коли дитині 8 років, дуже важко загадувати наперед, яку він буде обирати професію. Навряд ті захоплення, які у нього є зараз, вплинуть на вибір професії. Дмитро Сергійович, коли виросте буде мати можливість займатись тим, чим буде хотіти займатись. Я не маю ніякого бажання спеціально скеровувати дитину туди, куди, мені здається, буде краще. З сотень людей навколо себе я бачу, чим закінчується таке втручання батьків в життя дітей. Мій покійний батько колись дуже сильно зі мною сварився, коли я пішов працювати на радіо, я радий, що ми знайшли якесь порозуміння всередині родини. Спочатку батьки з цим змирились, а потім підтримали це. Але я знаю багато людей, які закінчують навчання, здобуваючи фах, який їм нецікавий, потім починають ходити на роботу, яку вони не люблять – а нічого хорошого не народжується, якщо немає любові. І людина нещаслива на своїй роботі, і точно так вона робить нещасливими інших людей, які звертаються до неї по її професії. Вони злі, вони нещасливі, вони не хочуть цього робити. Кожного ранку вони злі йдуть на роботу і злі повертаються ввечері – мені дуже шкода таких людей. Це буде вибір дитини, моя справа буде тільки в тому, щоб запитати, чи дійсно він щасливий в тому, чим займається. Тому що я не бачу великої проблеми, якщо моя дитина буде займатись не публічною роботою. Якщо йому буде подобатись складати ікебани – хай складає, але нехай робить це так, щоб стати найкращим з тих, хто робить ікебани в країні. Тут я буду дуже категоричний: якщо ти чимось займаєшся, то треба ставити найвищі планки.

- Ви часто ставите складні запитання синові, а потім цитуєте його на своїх виступах. А як ви винагороджуєте автора?

- Я не ставлю сину якихось складних запитань, ми живемо звичайним життям батька і сина. Просто іноді в тих чи інших ситуаціях Дмитро знаходить якісь свої альтернативні версії розвитку подій. І чомусь це видається смішним. Зважаючи на те, як на ці історії реагують люди в залі – видається смішним не тільки мені. В Дмитра Сергійовича є певна мотиваційна історія з мого боку. Я іноді беру сина з собою на гастролі, там він працює помічником адміністратора - тобто дитина не сидить в гаджеті, не б’є байдики, а бігає-помагає, водичку носить, папку підносить, якісь папери до нас підносить, каву татові робить… За таке я із задоволенням даю дитині 50 гривень, тому що будь-яка праця має бути оплачувана. Так само в червні цього року ми в Карпатах з Новим каналом знімали промовідео на День Незалежності – за сценарієм ми з Дмитром там зустрічали світанок в горах, причому, ми робили це в реальному часі. Я підняв дитину о півтретьої ночі, ми вмилися, тепло вдяглись, виїхали джипами на гору і десь о п’ятій приступили до зйомок. Був страшний вітер, ми вдвох у легеньких вишиванках, малий пахав дублів 18 на кількох локаціях і заробив чесно собі гривень 500. Зараз якраз той приємний вік, 7-8 років, коли приходить усвідомлення цінності тієї чи іншої суми, він сказав, що купить собі нові ролики. Ми пішли до магазину, подивились, скільки коштують нові ролики і Дмитро зрозумів, що гроші даються тяжко (посміхається).

- Які ваші власні улюблені розваги?

- Я маю свої захоплення, але, на жаль, я обрав для себе якісь такі захоплення, з якими дуже скрутно останнім часом. Я обожнюю грати в волейбол – зазвичай я граю в волейбол влітку, коли є можливість вирватись на море. Цього літа було дуже багато роботи, тому моя відпустка перенеслась. Я знайшов тут людей, які розділяють мої інтереси, - мене навіть запросили в один закритий клуб, в якому бізнесмени та політики по суботах рубаються в волейбол. Я з величезним задоволенням почав туди їздити, тому що там панує розкішна дружня атмосфера. Ми години чотири граємо в волейбол, потім банька, трошки пива, а потім всі сідають грати в «Мафію». Я дуже тішусь, коли бачу, як дорослі дядьки бавляться в такі речі. Але цей клуб по інтересам збирається по суботам – а там, де у людей вихідні, там у нашого брата концерт, і мене просто фізично немає в столиці. Тому з волейболом останнім часом дуже важко. Є ще моя улюблена гра страйкбол – я обожнюю цю гру, у 2008 році я став членом страйкбольної команди в Тернополі, почав грати більш-менш професійно. Останній раз я грав у страйкбол 4 серпня 2014 року. Потім почався Майдан, потім почалась війна. Тому мені дуже важко наважитись дістати свій камуфляж та кулемет і бігати по лісу, стріляючи пластиковими кульками, знаючи, що десь є якийсь хлопчина, який захищає тебе з таким самим РПК, тільки справжнім…

- Чи потрібно проводити виступи таких патріотичних колективів, як «Вар'яти» у містах східної України з тим, щоб «пробудити» патріотичні та національні настрої у тамошніх мешканців і щоб підтримати не дуже великий осередок справжніх патріотів, який там вже є?

- Я б поставив під сумнів фразу «не дуже великий осередок справжніх патріотів, який там вже є», тому що я достатньо часто буваю на Сході України у різних містах. Мені здається, що з патріотизмом саме там все гаразд. Набагато складніше бути патріотом в тій ситуації, яка є на Сході Україні, аніж бути патріотом в Тернополі або Івано-Франківську. Ми виступаємо на Сході в тих містах, куди нас запрошують. Справа в тім, що концертна діяльність не залежить тільки від нашого бажання, ми не маємо власного концертного агентства, ми не займаємось організацією концертів самостійно – ми відгукаємось на пропозиції від організаторів концертів в різних містах. І це не тільки великі міста. Цього року у нас 122 концерти і з них добра половина концертів відбулась по маленьким містам та містечкам. Люди запрошують – ми із задоволенням їздимо. Якщо будуть такі пропозиції з райцентрів Полтавської, Херсонської чи Луганської областей, ми так само з радістю відгукнемось.

- Як ви уявляєте своє життя через 15-20 років. Що ви досягли за цей час? Що здійснили? І що хочете здійснити?

- Я маю певні здобутки у професійній діяльності, якою зараз займаюсь. Я маю сім’ю, маю сина, маю достаток, який дозволяє мені відчувати себе людиною, яка твердо стоїть на ногах. Маю можливість допомагати тим, хто цього потребує навколо мене. Як мені здається, маю можливість трохи вести за собою людей у виконанні якихось глобальних речей, я зараз говорю про волонтерську роботу. Своїми здобутками я задоволений. Через 15-20 років, відверто кажучи, я уявляю два вектори розвитку подій у своєму житті. Звичайно, хотілося б, щоб все було пов’язано з телебаченням. Я сподіваюсь, що трошки менше часу у мене займе формування власного продакшна, я відчуваю, що нам потрібно розширятися та збільшувати штат.

Всім, хто планує 1 січня провести у компанії Сергія Притули і «Вар’яти-Шоу», варто поквапитись! Квитків на концерти о 17.00 і 20.00 у Вінницькому театрі імені Садовського залишилось дуже мало!

Квитки можна купити у один клік на сайті bilet.vn.ua, у касах Будинку офіцерів, Вінницького театру імені Садовського, ТСК «Магігранд» (2 поверх), ТЦ «Петроцентр», а також за телефонами безкоштовної доставки квитків: (0432)57-55-55, (093)101-00-63 і (098)101-00-63.

Організатор концерту – компанія «ВІННИЦЯКОНЦЕРТ».