Він актор і режисер, сценарист і викладач, він багато років присвятив телебаченню, але зараз грає для вінничан, навчає молодь театральному мистецтву, пише сценарії та допомагає ставити театральні постановки мистецьким закладам міста. Григорій Сиротюк, який у минулому році відсвяткував своє 50-річчя, 12 січня о 18.30 запрошує численних друзів та прихильників на свій бенефіс.
Він гратиме Сганареля у комедії Мольєра «Лікар мимоволі», блискучий класичний фарс, у якому актори натхненно імпровізують на сцені. Але хто він, Григорій Сиротюк без маски фіґляра? Людина пристрастей Рогожин з «Ідіота», невпевнений у своїх почуттях Жонкур з «Ідзанамі», брутальний Стенлі Ковальський з «Трамваю «Бажання»» – це все ролі. Більше про творчу долю актора і режисера – у ексклюзивному інтерв’ю.
З чого почалась ваша любов до театру?
Мама й тато працювали на заводі. Та батько був начитаною людиною і привчав багато читати й мене. У другому-третьому класі я почав часто ходити у бібліотеку ім. Франка, адже тоді хороших книг було не дістати. Привозили автобусами десь з Молдавії Дюма і іншу класичну літературу, ці автобуси обступали й виривали книжки один в одного з рук. От зараз книжок повно, але ніхто вже так не читає.
У бібліотеці мені порадили почитати п’єси Шекспіра, мені сподобалось настільки, що до 6 класу я перечитав майже всього Шекспіра. Ще у школі у мне була керівник позакласної роботи Тетяна Федорівна і вона сприяла тому, щоб я брав участь у постановках до свят, якихось театралізованих діях. А у старшому шкільному віці я потрапив до театральної студії, що діяла при Будинку піонерів. Там я займався два роки і познайомився з такими чудовими людьми як Олександр Свіньїн, Світлана Вишневська, Павло Горбанський та інші.
Де ви вирішили здобувати спеціальність актора?
Спершу, ми всією компанією вирішили їхати поступати до Москви. Нас четверо було. Гроші дали батьки, адже я відмовився від випускного, від костюму, заради цього вступу. Мені тоді сказали що все добре, але от українська говірка, потрібно попрацювати ще... Можливо це й відмовка була, не знаю. Тож, перша спроба поступити одразу після школи була невдалою. І я пішов вантажником працювати, щоб заробити на поїздку на наступний рік. Два місяці я пропрацював і почув від друзів, що в театр ляльок потрібні актори. Ті ж Павло Горбанський і Олександр Свіньїн мене порекомендували і я став актором Вінницького театру ляльок.
Мені страшенно подобалось, адже ми їздили по всій Вінницькій області з гастролями, це було виснажливо, але захоплююче. Я захопився роботою в театрі так, що вже й не вступав нікуди на наступний рік. Та ще через рік знову зібралась компанія і ми поїхали випробовувати долю до Ленінграду. І я поступив! На курс «Актор театру ляльок». Провчившись рік у Ленінградському державному інституті театру, музики і кіно ім. М. Черкасова, я перевівся на курс «Актор театру та кіно». Навчався у Івана Івановича Краско, а він був людина зі стержнем, був капітаном судна, до того як стати актором, але у той самий час був чоловіком великої чарівності. Це була грандіозна школа! Всі роки навчання я стикався з людьми надзвичайних талантів і перебував у захопленні.
І потім ви повернулись до Вінниці? Якою була Ваша перша роль у нашому театрі?
Це була вистава «Жили-були» і я грав хлопчика. Мені ще довго прийшлось грати у такому собі амплуа хлопчика-красунчика, або «голубого» героя. І взагалі, після інституту змушений був перестроюватись до тих умов, що були тут, до рівню відповідальності. Я одразу став грати майже у кожній з вистав театру. Багато було ролей цікавих, а одна із знакових – у постановці «Молода кров» Віталія Євдокимовича Селезньова. Я грав Панаса і цю роботу (так само як і роботу моєї партнерші Таїсії Славінської) відмітили на фестивалі у Чернігові.
З ким ще з наших акторів тих часів вам подобалось грати у виставах?
Гарною школою були спільні роботи з Анатолієм Миколайовичем Овчаренко, це був актор від Бога. Мені здається що він був недооцінений сучасниками. Хотілося б пам'ять його і Нестора Павловича Кондратюка вшанувати хоча б пам’ятними дошками на театрі. Адже це корифеї, які своєю грою підтверджували високий статус вінницького театру.
Разом із грою в театрі Ви також стаєте гравцем відомої команди КВН «Вінницькі мільйонери»?
Поки я вчився у Пітері, мої друзі (Олександр Шемет, Віктор Байрак та інші) грали у КВН. Після мого повернення до Вінниці, вони одразу запросили мене у команду і ми майже десять років грали разом і мали великий успіх: були чемпіонами міста і України. Це теж був неймовірний період мого життя, коли все навколо крутилося, рухалось… І зараз часом відчуваю, що засидівся на одному місці, хочеться кудись їхати, щось таке вигадувати…
І як же Ви опинились на телебаченні?
При тих зарплатах у 1990-ті роки вижити було важко… І саме в цей час почалось становлення українського телебачення. У Вінниці з’явились канали «Іштар», «ВДТ» і я встиг попрацювати на обох. Писав сценарії, знімали програми. Була така гумористична програма «Это несерьйозно», ми робили пародії на рекламу. Одного разу переіначили новорічне поздоровлення Кучми і хоч там був зовсім незлобивий жарт, але знайшлись люди, які «настукали», вийшов скандал, зняли з посади директора телекомпанії Михайла Каменюка. Потім був «Іштар», займались дизайном, і монтажем, абсолютно всім…
А як ви стали працювати на телебаченні в Києві?
Мій давній друг Ігор Шуров на той час вже працював там і покликав мене спробувати свої сили у якості сценариста нового ігрового шоу. Так я потрапив на канал «1+1» і брав участь у цілій низці проектів – «Медовий місяць» (2001 рік, ведучими були Сніжана Єгорова і Діма Шевченко), «Свидание вслепую» (працював разом з Олександром Цекало), «Перший мільйон», потім з’явилась програма «Самый умный», «Хочу бути зіркою», «Форт Буаяр», «100% Україна»… Трохи працював на каналах ICTV («Акули бізнесу», «Как проиграть миллион» і СТБ, трохи для кіно.
Чому ж ці проекти зараз зникли з телебачення?
Просто не потрібні стали тепер. Проект «Самый умный» перестав бути цікавим продюсерам після десяти років ефірів, але й в інші якісні проекти це вже не переросло. Ми працювали весь час над інтелектуальними програмами, такими, де треба мати хоч якусь клепку в голові, думати, знати, логічно мислити… Але якось раптом всі подібні програми зникли з ефірів. І хоча нам з Ігорем пропонували роботу в інших проектах, але ми не погоджувались. Пішов з телебачення і продюсер Володимир Оселедчик. Я шукав себе в кіно, писав сценарії, Ігор став малювати… Під продуктом, який зараз видає наше телебачення, не хочеться бачити своє ім’я.
І ви почали писати сценарії для кіно?
Ми з Ігорем взагалі багато написали сценаріїв для новорічних вогників і подібного. Також написали сценарії для трьох кінофільмів, які в середині 2000-них пройшли якось непомітно («Седьмой лепесток», «Фабрика счастья», «Гра в солдатики»). Ну от з останніх, я написав шість серій для серіалу «Провідниця», який нещодавно транслювали по одному з каналів. Я продовжую працювати. Зараз у мене на середині роботи зупинено сценарій серіалу про Володимира Івасюка. Також закінчив інсценізацію за книгою С. Лойко «Аеропорт».
Отже, ви знову повернулись до рідного вінницького театру?
Я вирішив отримати режисерську освіту у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого. У мене постійно була тяга до режисерства, ще у КВН. Хотілось не лише бути транслятором думок режисера, але й самому транслювати ідеї, почуття, емоції… Та поки що, не дуже у мене складається з режисерством. Є театральна студія (Молодіжний театр «БУ») де я можу щось творити. Вже четвертий рік у мене набирається колектив талановитої молоді, хоча потім переважна більшість з них вступає до вищих навчальних закладів і я знову починаю з нуля з іншими. Тож з «БУ» ми встигали зробити лише поетичні невеличкі роботи. Але мені подобається працювати з аматорами, адже їх прогрес одразу можна побачити.
Як Ви вважаєте, чому ваш режисерський дебют «Трамвай «Бажання»» не отримав належного успіху?
Чомусь не складається, не сприймають мої екзерсиси… Чи готовий глядач? Його треба виховувати. Зараз Таїсія Дмитрівна Славінська (головна режисерка театру) дає ставити більш інтелектуальні речі, такі як «Ідіот», «Народний Малахій»… Та глядач більше звик до комедій і оперет. Все ж, я думаю, це починає поступово змінюватись, адже «Ідіот» проходить вже вкотре при переповненому залі.
Щодо моїх вистав, «Трамвай «Бажання»» і «Чудовий вікенд для пікніка», там було, звісно ж, чимало огріх, можливо не вистачило мені професіоналізму. Чимало факторів зіграли роль і вистави не мали великого успіху, хоч і не були зовсім провальними. Зараз з мого у театрі іде казка «Квітка з чарівної рукавички» і театралізоване дійство «І все життя — театр!».
А як вам працювалось над роллю у виставі «Ідіот»?
Мені пощастило працювати під керівництвом такого режисера як Валерій Петрович Пацунов. Ця робота заповнила якісь, можливо, прогалини у моїй режисерській освіті, нестачу досвіду. Я зрозумів для себе багато що з минулих помилок. Він дуже цікавий режисер, зі своєрідним підходом до системи Станіславського і до роботи актора і режисера. Було дуже важко, але дуже цікаво. З цією людиною схалтурити неможливо було ні на йоту в інтонаціях, пластиці, тощо. Думаю, у моєму виконанні ролі Рогожина більше його, ніж мого.
Чи є роль, яку Ви хотіли би зіграти?
Напевно роль Рогожина – одна з таких ролей-мрій. Також хотілося б зіграти роль Клавдія у Гамлеті. Мене притягує цей образ своєю злободенністю.
А у кіно ролі у Вас є?
Лише невеличкі у короткометражному кіно та епізодичні у серіалах. (Нещодавно з’явився постер до фільму «Нетерпимість/Intolerance» Володимира Бакума з обличчям Григорія Сиротюка – прим.)
А які вистави Ви би мріяли поставити?
При тих ресурсах, що зараз збираються у театрі-студії «БУ», я можу вже презентувати дещо цікаве. Сподіваюсь, скоро у нас буде прем’єра.
А як ви почали працювати зі студією молоді?
Мене запросив Олександр Дмитрович Немченко, спочатку як викладача сценічної мови. А коли у нього почались проблеми зі здоров’ям, він запитав чи зможу я зайнятись цією справою. Зараз у мене в студії люди зрілі, свідомі, які прагнуть самовдосконалюватись.
Нещодавно Ви ставили рок-оперу «Ісус Христос - суперзірка» разом з майстернею «Зоряна мрія» у «Зорі». Чи не боялись братись за настільки масштабний проект?
Взагалі я пропонував зробити цей проект ще більш масштабним, адже у міста є симфонічний оркестр, хорова капела, низка танцювальних колективів… Хоча люди, які працювали над проектом, виклались на всі 100%. Та якби це все поєднати, додати живу музику, професійне світло, балетні номери, це був би грандіозний проект, не гірше «Carmina Burana».
І все ж, Ваш бенефіс – це акторська робота, а не режисерська… Розкажіть про неї. Як вінницька публіка сприймає Мольєра?
За жанром це комедія дель арте, театру масок. Це театр імпровізації. Тож ми з акторами та режисером все ще у пошуку. Якісь моменти вистави ми вже знайшли, а інші ще шукаємо. Щоразу граючи ми пробуємо щось нове і орієнтуємося на глядача, його реакцію. Тож кожна вистава «Лікар мимоволі» неповторна і цим цікава! Цю виставу можна дивитись і грати безліч разів і щоразу знаходити щось нове. Виходиш на сцену і не знаєш, а що ж відбудеться сьогодні. Та й тема там вічно актуальна – шахрайство. У нас подібні Сганарелю герої всюди, і в першу чергу в політиці, де правлять бал популісти. Впевнений, що і на бенефісі вистава не обійдеться без сюрпризів на актуальні теми.
Кого ви чекаєте на бенефіс?Кого запрошуєте?
Всіх! Я запросив своїх однокурсників і колег з Києва, Житомира, Одеси… Буду дуже радий бачити всіх глядачів на моєму бенефісі 12 січня 2018 року о 18.30 в театрі ім. М. Садовського! Для мене дуже важлива ваша підтримка! Квитки від 50 до 180 грн. можна придбати у касі театру, або у мене. Замовляйте за телефоном 0677397704.