Як квартира розпочинається з прихожої, а театр з гардеробу, так і про місто говорять його вокзал та центральна вулиця. Тому до Соборної завжди було особливе ставлення архітекторів та будинковласників: і коли вона була Миколаївським проспектом, і коли була Поштовою, і Леніна. Як-не-як, візитівка міста, його серце і точка відліку цінності усіх інших місць Вінниці. От тільки останні часи не найкращим чином позначились на головній вулиці міста. Був період, коли йшлося вже не про дотримання архітектурної моди, а бодай про вбереження Соборної від перетворення в трущоби.
Причиною стала приватизація, коли чимало ділків навперебій кинулись застовплювати за собою найдорожчу вінницьку нерухомість - на Соборній. Результат бачимо досі на багатьох будівлях у вигляді обдертих стін, дірявих дахів, так-сяк позабиваних вікон, у яких попроростали вже цілі дерева. Причому, вина цього не лише в недолугому господарюванні власників, що розжились центровою нерухомістю. Так, скандал навколо проваленої фактично реставрації "Савою" є насправді лише одним з відголосків байдужості окремих гілок влади до історичного спадку та сучасного вигляду центру Вінниці. Насамперед це стосується обласної Ради.
Не варто закидати мені відразу, як автору, якусь упередженість. Адже саме обласній Раді належать дві найзапущеніші будівлі на Соборній - злощасний готель "Савой" і не менш злощасний "прибутковий будинок" на розі Соборної-Театральної. Обидві - архітектурні пам\'ятки, на обидві були реальні інвестори (в першому випадку по відновленню, а в другому - по створенню) готелів, яких критично бракує сьогодні туристичній і діловій Вінниці. Проте в обох згаданих об\'єктах мали свій предметний інтерес кілька керівників області, починаючи з середини 2000-х. Результат - класична "собака на сіні", коли і сам не гам, й іншому не дам. Але про це - далі.
Якщо ж підніматись Соборною від Південного Бугу, то першою в очі кидається ще одна така біда - бувший кінотеатр "Росія".
Свого часу "улюблений мер усіх вінничан" віддав кінотеатр в оренду до 2021 року одному депутату-бізнесмену. Коли ж того вбили, колишня гордість міста на очах стала перетворюватись у його ганьбу - руїну із замурованим цеглою раніше скляним фасадом.
Наразі Генпланом міста передбачена реконструкція як самого кінотеатру в кіноконцертний зал, так і площі перед ним з облаштуванням дворівневої транспортної розв\'язки біля Центрального мосту, підземного паркінгу і пам\'ятника Івана Богуну. Все це потребує неабияких коштів, але сьогодні навіть на часткову реконструкцію інвестора не знайти, позаяк кінотеатр перебуває ну в дуже довгостроковій оренді й поступатись цими правами орендар не хоче. Попри те, що й сам нічого тут зробити не може. Але і мерія від своїх планів не відмовляється. А тим часом чагарі обіч бувшого кінотеатру все більше нагадують "дикий" туалет для перехожих.
Дещо вище по Соборній два об\'єкти, яким більше пощастило з інвесторами.
.jpg)
Так, колишнє відділення міліції Ленінського району (Соборна, 20) не лише повернулося до життя, а й гармонійно вписалось в архітектуру сусідніх будівель і костьолу. Бувший "Вогник", тобто готель "Франція", взагалі став прикладом зразкової реконструкції і реставрації.
Причому, залучений мерією інвестор не лише відновив історичний вигляд пам\'ятки архітектури, а готель і надалі працюватиме за колишнім призначенням.
Поруч із "Францією" - зворотній приклад реставрації, який прогримів уже скандалом на всю Україну.
Колишній готель "Савой", один із неофіційних символів нашого міста, в якому у 1919 році розташовувався уряд Української народної республіки на чолі з Володимиром Винниченком, відноситься до комунальної власності обласної Ради. У 2010 році рішенням облРади цю будівлю передано Вінницькому апеляційному адміністративному суду. Мабуть, таки правду мовить народна мудрість, стверджуючи, що кожен має займатись своїм ділом - пекар пиріжки пекти, програміст програми писати, а судді - судити.
Сьогодні стан "Савою", після зимівлі без даху і простоїв пусткою через відсутність коштів, - жахливий. Гірший, ніж до початку так званої реставрації.
Дехто із фахівців уже прямим текстом натякає на схожість ситуації з відкатаною в Україні схемою виведення будівель з реєстру архітектурних пам\'яток. Це коли беруть будівлю в оренду, зносять дах і чекають, доки вона розвалиться, після чого руїна спокійно виводиться з реєстру і зноситься, а на її, як правило, золотому місці будується вже те, що потрібно псевдо-реставраторам.
До речі, схожа ситуація була з "особняком купця Кумбарі" (колишня перша лікарня) на Першотравневій, 44. Цю пам\'ятку архітектури орендувала фірма "Деметра", яку пов\'язують з небезвідомим Віктором Малиновським.
"Хазяї" знесли її перекриття і стали чекати чи то з моря погоди, чи ж остаточного руйнування будівлі. У міської ради терпіння виявилось меншим, вона через суди розірвала угоду оренди, після чого Малиновський став затятим опозиціонером до своїх "обідчиків".
Я не вірю, звичайно, у версію про знесення Апеляційним адмінсудом "Савою". Хоча вона й виглядає цілком логічною, адже тільки в такому разі на підземному й верхньому напівповерху нової споруди можна було б облаштувати, приміром, паркінг для чималенького суддівського автопарку престижних автівок. Але - не вірю.
"Савой" - серце Вінниці, історичний ідентифікатор співвідносності городян зі своїм містом. Тут не те що про знесення будівлі не слід думати, а й навіть про реставраційні "хвантазії" уліво-вправо, яких лише на фасаді з білими пластиковими вікнами судді-замовники встигли накосячити вже на десяток інших реставрацій. Запитується, - чого їм не вистачає у висотці на Островського, де й метраж більший, і євроремонти можна робити хоч щомісяця без огляду на громадську думку?
Рухаючись далі Соборною, кидається у вічі кольоровий різнобій двох наступних будівель. Синя, прилегла до "Савою", і пофарбована в його попередні кольори, та зелена - наступна.
Перша - міська комунальна власність, там розмістився департамент соцполітики міськради. Будівля була в плані на реставрацію, але роботи свого часу відмінили, плануючи додати її до "Савою", щоб збільшити його інвестиційну привабливість. Плани ці, як відомо, накрились судовим тазиком, і повернення до них в умовах сьогоднішнього фінансового дефіциту бюджету доволі проблематичне.
Наступна зелена - не є архітектурною пам\'яткою, але розташована у самісінькому центрі Вінниці і, як у "12 стільцях" старі валянки двірника Тихона, "воздуха тоже не озонирует". Це колишня власність об\'єднання продтоварів, де працював вантажником вже згадуваний Віктор Малиновський і яке він згодом відсудив. Витрачатись на ремонт обшарпаного будинку, де його офіс, Малиновський не поспішає: "Люстра моя, куда хочу туда и вешаю".
Далі - знову комунальна власність міста, колишній Будинок побуту, який мерія відвоювала в рейдерів, і де з 2009 року працює "дзеркальне" БТІ.
.jpg)
А через дорогу - бувший будинок міської Думи, зведений в 1911 році архітектором Григорієм Артиновим. Мерія довго добивалась його повернення до комунальної власності міста з державної, Кабмін, у свою чергу передав лише думську "Білу залу". Проте передав тільки у 2012 році, коли міському бюджету довелось заморозити і реконструкцію проспекту Космонавтів, і ряд інших об\'єктів. Але принаймні сама будівля Думи зовні в прийнятному стані й навіть використовується вряди-годи для міських інсталяцій.
Ну, і на завершення прогулянки центральним проспектом - "звєзда" вечора на арені, прибутковий будинок (колишній "Промінь") на розі Театральної-Соборної. Ще одне "золоте місце". Де-юре - власність обласної Ради, де-факто - орендаря, до якого дуже уважно прислуховувалися не один губернатор та голови обласної Ради, починаючи з Калетника і закінчуючи Татусяком, який цьому орендареві навіть позичав власні гроші на ремонт будинку.
Злощасний "Промінь", де свого часу працював один із перших вінницьких кінотеатрів, область віддала у 2001 році фірмі "Райдуга" в оренду на 30 років. Причому, орендар міг не сплачувати і без того мізерну (3,5 грнм) плату за користування приміщенням доти, доки не проведе капітальний ремонт. Тому він і не поспішав, зате звернувся через певний час до облРади з проханням приватизації пам\'ятки архітектури. Як? А дуже просто. Обласна влада правою рукою включила будинок до переліку пам\'яток містобудування та архітектури, а лівою рукою не внесла його до переліку пам\'яток, що не підлягають приватизації й віддала в оренду з правом першочергової приватизації. А як там обласне керівництво збиралось ділити "вершки и корешки" з новими власниками - то вже інша історія.
У 2007 році частина депутатів обласної Ради порушила питання, що доки тягнеться цей детектив, бюджет не отримує грошей, а сам будинок того й дивись згризуть щурі. Володимир Скомаровський, який тоді очолював відповідну депутатську комісію для вивчення питання, згадує, що комісія рекомендувала розірвати договір оренди і виставити об\'єкт на новий конкурс з трансляцією аукціону в прямому ефірі обласного телебачення, щоб не трапилось ще якихось порушень. Але, каже, єдине, чого вдалось добитися, - підняли орендну плату. Деякі депутати були настільки проти, наче власну сорочку відстоювали, і в результаті звели питання так, ніби йдеться про політику і чиїсь зазіхання на споруду.
З того часу на "Промені" без змін, лише тріщин додається. Будинок вже намагались продати, в т.ч. деяким міжнародним готельним мережам. Проте за такі грубі гроші, що один з потенційних інвесторів порахував вигіднішим придбати землю не в такому козирному місці й побудуватись там самому з нуля.
Тобто, що маємо загалом в сухому залишку?
По-перше, маємо банальних "папередників", які роздавали майно вінницької громади наліво й направо, не оцінюючи серйозності потенційних інвесторів та орендарів. Додаткові приклади - не менш відома "Пошта" навпроти обласного радіо, будинок якої з дев\'яностих років рахується за торгово-промисловою палатою, будівля колишнього військового комісаріату на Архітектора Артинова, 13.
Друге, - гроші не пахнуть. Тож нафіга заморочуватись якимось бізнесом, коли маєш що здати в суборенду. І третє, - європейського міста у нас не буде доти, доки будь-хто з тимчасових орендарів вважатиме можливим на свій розсуд переробляти пам\'ятки архітектури, як ті курники, на свій смак і примхи. Вони далеко не Артинов, який увічнив історичне лице нашого міста. Чи побачать це лице, історично-архітектурну пам\'ять Вінниці в належному вигляді й наші діти, внуки та правнуки, - залежить від нас. Не будьмо байдужими, коли свою волю нам намагається диктувати агресивний несмак і рогуль.