Інтерв'ю із донецьким викладачем програмування, який після обстрілів у Донецьку переїхав до Вінниці

Викладач основ програмування і робототехніки Іван Шихат-Саркісов переїхав працювати у Вінницю після того, як снаряди почали падати поряд із його будинком у Донецьку

Тридцятишестирічний Іван Шихат-Саркісов народився і виріс у Донецькій області, там здобував освіту, займався улюбленою справою - навчав дітей основам програмування і робототехніки. Нині ж змушений тим самим займатися у Вінниці, в гуртку Палацу дітей і юнацтва. Війна на Сході країни змусила його з сім\'єю цього літа переїхати у наше місто. І, за його словами, він про це ще досі жодного разу не пожалкував...

- Скільки себе пам\'ятаю, завжди був у якомусь пошуку. Чіткої профорієнтації ніколи не було. Тато - шахтар із сорокарічним стажем, мама працювала якийсь час у банку. Вони завжди хотіли, щоб я отримав вищу освіту. При цьому сам я був не проти вчитися, але оскільки не знав до пуття, в якому напрямку розвиватися, то з тією вищою освітою якось усе не складалося. Провчився рік на математичному факультеті у ДонНУ, який нині теж переїхав до Вінниці, і кинув. Потім в іншому вузі спробував рік учитись на факультеті обліку й аудиту - так само. Шукав, шукав... Аж поки не знайшов.

- І що ж це було?

- Це були комп\'ютерні технології. Йшов 1997 рік. Я працював у бухгалтерії молокозаводу, де стояли комп\'ютери з 8 Мб оперативної пам\'яті. На них я й намагався за допомогою дискеток встановити Windows 3.1. Якраз під час цих безуспішних спроб я й відчув - ось воно, моє.

- Знань вистачало?

- Тут якраз і виникали перші труднощі. А також перші можливості. Мій знайомий відкривав комп\'ютерний клуб - діло це тоді в донецькій глибинці було новим, знайомих з цією технікою було небагато. І мене він запросив адміністратором. Я отримав доступ до техніки, а пізніше й до Інтернету. Звісно ж, в усьому цьому було цікаво розбиратися - купував усі можливі книжки та спеціалізовані журнали. Читав із надзвичайною жадібністю, але все ж відчував, що така самоосвіта не достатня.

- Тобто була потреба вдосконалюватися й далі?

- Так. На щастя, я дізнався, що у Донецьку на той час відкрились комерційні комп\'ютерні курси, тож вирушив туди. Обрав спеціальність "комп\'ютерна графіка і дизайн", куди до того ж входив великий блок програмування. Їздив я на ці курси щосуботи. Із молокозаводу на той час вже звільнився і працював на шахті, а вечорами займався справами Інтернет-клубу.

- І як ти все встигав?

- Навіть не знаю. Але встигав не тільки це, ще й репетиторством підробляв. На той час комп\'ютери почали поширюватися в побуті. Люди їх вже купували, але як користуватися ще не знали. Тож мене постійно просили - допоможи, покажи. Як правило, вчити доводилось дітей, а вже ті навчали інших домашніх. І це виявилось по-справжньому цікавим.

- А чому ж врешті переїхав у Донецьк?

- Це був шанс вирватися з провінції. Вчився я на своїх курсах непогано. Брав участь в кількох конкурсах... І врешті мене помітили, навіть запропонували невеличку посаду - менеджер по роботі зі студентами. Я з радістю погодився, хоча турбот значно побільшало. Курсах у нас тоді відвідували майже дві тисячі учнів. Зарплата була малесенька - 750 грн., з яких п\'ятсот віддавав за житло. Добре, що допомагали батьки. І врешті час показав, що це якраз і був той шанс, який дозволив рухатися далі.

- І як далеко ти в цьому просунувся?

- У 2006 році я захистив дипломну роботу і водночас досить добре почав орієнтуватись у нових методиках навчання дітей. Мої ініціативи керівництву сподобалися, мені довірили кілька груп дітей 8-15 років, яким я зміг викладати "основи програмування" та ін. З часом кількість груп збільшувалась, мені навіть виділили кафедру для дитячого навчання, вперше виокремивши цю категорію із загалу, що дало можливість готувати спеціальні методичні посібники, інтерактивні підручники та ін.

- А коли з\'явилось відчуття, що цього недостатньо?

- У принципі не так давно. Навесні 2013 року я зрозумів, що далі можу рухатись самостійно - робити те, що я хочу, і так, як я хочу. Це була можливість втілювати власні ідеї. Зокрема, спираючись на майже десятирічну педагогічну практику, я організував курси для школярів у своєму рідному Димитрові. Там уперше застосував нову тоді для України методику - візуальне програмування. Контактував із координаторами цього проекту в Україні, просував його у Димитрові на волонтерських засадах. А трошки пізніше відкрив такі ж курси у самому Донецьку.

- А що таке "Робоклаб"?

- Цей проект став логічним продовженням клубів візуального програмування. Коли я побачив, які гарні конструктори пропонує LEGO для юних любителів робототехніки, то одразу зрозумів, що діти будуть просто у захваті. Настільки вони гарні, цікаві і дозволяють одночасно розвивати навички і конструювання, і програмування. Тоді зрозумів, що потрібно створювати новий робототехнічний клуб, який я назвав "Робоклаб" і який врешті прийшов на зміну клубу візуального програмування, бо діти поступово, як я в принципі й передбачав, "мігрували" до нього.

- Ці конструктори недешеві, звідки з\'явились гроші?

- Так, на два комплекти потрібно було майже 10 тис. грн. Спершу спробував написати заявку на спільнокошт-платформі "Велика ідея", але швидко з\'ясувалося, що це надто довга і складна справа. Тоді просто написав прохання на Фейсбук, розраховуючи, що відгукнуться друзі-програмісти, які мене знають досить довго і завжди з повагою ставилися до моїх проектів. Так і вийшло. Вже через два тижні я мав ці гроші і організував у донецькому ліцеї інформаційних технологій безплатне навчання для перших груп. Були плани розвиватися далі...

- А чому ж все зупинилося?

- Зупинився не я. Проект зупинила війна. Влітку 2014 року Донецьк перетворився на поле бою. Розвивати курси тепер там можливо лише під свист куль, вибухи снарядів та дзвін розбитого віконного скла...

- Тоді з\'явилась думка про виїзд із Донецька?

- Насправді, ми все відтягували цей момент. Думали, якось воно нас обійде стороною. Тож сиділи до останнього, аж до 20 серпня. Поки снаряди не почали лягати все ближче й ближче до нашого будинку в приватному секторі. Ми сиділи у підвалі та відчували, як вібрують стіни. Тоді зібрали речі, що можна було з собою вивезти. Взяли комп\'ютери, собаку та кота і на автобусі виїхали у бік сусіднього райцентру - Красноармійська, бо поруч Димитров, де живуть родичі та обидва містечка - це Україна під захистом Збройних Сил України. Три блок-пости ДНР, потім два блок-пости українські, на щастя, проїхали без пригод. Перевіряли паспорти, ото й усе. Хоча ми чули, що чоловіків забирають, не дають виїжджати. Далі взяли білет на Костянтинівку, потім Київ і Вінниця.

- Чому Вінниця?

- Насправді з вашим містом я ніяк не пов\'язаний. Перед переїздом забронював квартиру з подобовою оплатою, щоб не приїхати на зовсім пусте місце - от і все. Все, що знав про Вінницю, це те, що у цьому місті я ніколи не був, що у цьому місці вже прижилися дві комп\'ютерні фірми з Донецька, директорів яких я знаю особисто, і що Вінниця якогось року була визнана найкомфортнішим місцем для проживання і має гарний потенціал для розвитку ІТ-галузі. Ну, і звісно, ми розуміли, що Вінниця не таке дороге для життя місто як Київ, тут простіше буде вирішити якісь побутові питання та інше...

- Потім не жалкували про свій вибір?

- Ми були дуже позитивно налаштовані ще до приїзду. І всі наші очікування виправдались на сто відсотків. А приємною несподіванкою стали люди. З кожним днем вони усе більше й більше приємно дивують нас своєю гостинністю, відкритістю, доброзичливістю. За ті майже три місяці, що ми живемо тут, я не відчув жодного кривого погляду. Навпаки - лише готовність допомогти й підтримати.

Моя тітка - пенсіонерка, вона поїхала до вашого "прозорого офісу", налаштувалась півдня просидіти в чергах, вибігати тисячі довідок, вислухати роздратовані монологи чиновників... А нічого такого! Вона зробила все дуже швидко і повернулась звідти дуже приємно здивована. Та що говорити, ми начитались у Інтернеті про негативне ставлення ріелторів до "донецьких", а насправді все виявилось навпаки - нас пожаліли, обіцяли все підшукати швидко й по можливості дешево.

- Роботу швидко знайшов?

- Це ще одне диво вашого міста. Я їду у трамваї, фотографую будинки, які бачу за вікном, користуючись ще однією приємністю міста - безплатним WI-FI розміщую в Instagram. Аж тут мені пише у Фейсбук Сергій Пойда - методист Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Ми з ним серйозно до того навіть не спілкувалися, просто були одне у одного у друзях на facebook, пости один одного коментували. А тут він пише: "знаю, що ти займався у Донецьку робототехнікою, хочеш - познайомлю з викладачами Вінницького палацу дітей і юнацтва, вони схожими речами займаються?" Я погодився. Тепер викладаю тут. І ні хвилини не жалію про свій вибір.

- А якби запропонували повернутися у Донецьк?

- Якби я був певен, що там все завершиться швидко і життя увійде у нормальну колію розвитку Української держави, то поїхав би назад. Згадав би свої старі робочі навички й навіть брав би участь у відбудові. Але, на жаль, не вірю у швидкі зміни. Тому залишуся тут. Мені у Вінниці дуже подобається.