Сергій Моргунов: «Мрію, щоб Вінниця залишалася затишним містом і водночас розвивалась як приклад прогресивних реформ»

Сергій Моргунов розкрив усі таємниці: чому обрав для отримання вищої освіти Чернівецький університет ім. Федьковича, як познайомився з дружиною, що стало причиною припинення викладацької діяльності, чому пішов у депутати міськради в 2002-му, як працювалось із Володимиром Гройсманом та про свого племінника-«кіборга»…

– Розкажіть про вашу родину.  Ви – корінний вінничанин?

– Моя мати родом зі Жмеринського району, батько – уродженець Сквирівського району на Київщині. А я і моя моя сестра народились і виросли у Вінниці.  Батько за розподілом після закінчення одеського  технікуму громадського харчування був направлений до Вінниці. Працював у 6-й їдальні, де мама була кухарем. Так вони і познайомилися. Батько в сім’ї один, а от у мами родина велика, тому в мене дев’ять двоюрідних братів і сестер. З усіма спілкуємось і підтримуємо зв’язок.

– Де жила ваша сім’я?

– Мої дитинство і юність минули у «хрущовці» на проспекті Юності, де жила моя родина. Тут ходив до садочка, потім – до школи. У школі найбільше подобалися предмети гуманітарного циклу, особливо – історія. Мабуть, завдяки нашому вчителю Олександру Васильовичу Зведенюку. Тому я вирішив вступити до Чернівецького державного університету на історичний факультет, що й зробив у 1985 році. Потрапив у зовсім інше середовище – на Буковину. Не можна сказати, що то на 100 % Західна Україна, але в буковинців менталітет суттєво відмінний від нашого, бо радянська влада до них прийшла тільки в 1940 році, вони завжди мали дуже тісні зв’язки з Австрією та Румунією. В Чернівецькому університеті, до речі, одна з найкращих університетських  бібліотек України. Бібліотечний фонд – понад 300 тисяч примірників. Було окреме відділення старих монографій, до яких ми мали повний доступ і могли отримати книгу німецькою, румунською чи польською мовами.

– Ви читали історичну літературу іноземними мовами?

– Польською. Зараз, до речі, теж читаю. Дуже подобалася латина. Historia magistra vitae – «Історія – вчителька життя». Це правда, бо тільки історія нас може навчити не робити помилок. Але, на жаль, часто в нас так виходило, що політичні еліти в Україні століттями не зважали на уроки історії і тому, мабуть, так часто припускалися помилок.

– Яким було студентське життя (крім власне навчання)?

– Після другого курсу мене призвали в армію. Службу проходив у Тернополі. На своєму досвіді можу сказати – армія справді дуже дисциплінує. Тому по завершенню служби навчався дуже добре, краще, ніж до армії. Паралельно почали з однокурсниками шукати можливість додаткового заробітку. Тоді такі часи були – на початку 90-х вся країна торгувала. І це теж свого роду школа життя. У Чернівцях на базарі стояли всі разом: і студенти, і викладачі. Але панібратства не було – на результати заліків та іспитів це ніяк не впливало. Тоді на всю Україну було лише шість державних університетів, решта – інститути. Якщо порівняти рівень освіти, то на той час диплом університету та інституту – це як нині магістр і бакалавр. Тому вважаю, що мені дуже пощастило з місцем навчання.

– Як познайомилися з дружиною?

– Повернувшись до Вінниці, почав викладати в технікумі м'ясо-молочної промисловості. Читав 5 предметів. Тут я і познайомився з Наталею, коли прийшов до бухгалтерії отримувати зарплату. Рік ми дружили і спілкувались. І вже потім стали парою. Я працював на півтори ставки (мав 1780 годин занять на рік),  але при цьому не міг заробити стільки, щоб нормально забезпечити родину. А «сидіти на шиї» у батьків не хотів. Тому згадав свій досвід студента у Чернівцях. Як і всі тоді: хто їздив з різним товаром у Польщу, хто в Румунію, хто в Москву. Був час, коли навіть барменом підробляв після начитки пар у технікумі. Якби освітяни тоді мали гідну платню, мабуть, займався б викладацькою діяльністю і далі, мені ця робота подобалася. Але…

Але довелося пробувати себе у підприємництві. Організували фірму, торгували продуктами вроздріб. У 1999-му почав займатися холодильним обладнанням у співпраці з чеською компанією «Горак», яке поставляло свою продукцію не лише у Вінницю, а й у  Київ, Запоріжжя, Дніпропетровськ. До речі, ми торік підписали меморандум із «Українською пивною компанією», яка переносить свої потужності до Вінниці і планує будівництво заводу для виробництва холодильного обладнання на півтори тисячі робочих місць. Вважаю, це велика удача для міста, бо йдеться про обладнання для виробників напоїв зокрема і світових брендів... Але повернімося до теми. Мав я й деякий досвід створення кав’ярень. Цікавий проект, але вимагає постійної уваги. Чому кажуть, що нам не вистачає сервісу?! Бо ніхто не хоче цим займатися сам, а наймає менеджерів. Якщо ти хочеш створити якісний затишний заклад, хочеш, щоб у твоє кафе приходили всією родиною, то це має бути як у Європі – сімейний бізнес, де вся сім’я вкладає зусилля в його розвиток.

– Чому вирішили на початку 2000-х балотуватися в депутати міської ради?

– Чесно скажу, підбили друзі: мовляв, треба щось робити з містом, бо брудно, жахливі дороги, вночі суцільна темрява… Балотувався на Вишеньці,  там, де виріс. Коли обрали депутатом, першим відчуттям була гордість, що люди довірили представляти їхні інтереси. Але я ще не розумів тоді масштабів роботи. Коли усвідомив відповідальність міської ради за все, що відбувається в місті, серйозно задумався. Буквально за місяць у мене кардинально змінився світогляд.

– Місцевим виборам 2006-го передувала, як тоді її назвали журналісти, «оксамитова революція» у міськраді, коли депутати переобрали секретаря ради. Ним став Володимир Гройсман. Як з ним працювалось?

– Для Володимира завжди була дуже важлива командна робота. І ті люди, які з 2006 року свідомо змінили відданість партійній приналежності на бажання стати господарниками і працювати над вирішенням питань, які турбували громаду,  потім стали кандидатами від нашої команди у 2010-му.

Але повернімося в 2006-й, коли міським головою став Володимир Гройсман, а мене депутати обрали секретарем міськради. Наша команда почала системні зміни у місті. Спочатку ми кардинально змінили якість роботи міської ради, налагодили нормальну взаємодією з її виконавчими органами, а найголовніше – почали «закривати» не тільки авральні ситуації, а й дивитися на кілька кроків вперед. І коли вирішення питань вивезення сміття, освітлення вулиць, ремонту доріг, заміни комунікацій та іншого вийшло на системний рівень, ми почали думати, якою буде Вінниця у майбутньому. Спочатку це трансформувалось у Концепцію стратегічного розвитку міста, а потім – у Стратегію «Вінниця – 2020». «Локомотивом» усіх цих процесів був Володимир Гройсман. Ми тоді проводили фокус-групи, запрошували й міжнародних експертів, щоб наша вінницька стратегія базувалась на кращих європейських практиках. Думаю, що за вісім років роботи нашій команді вдалося зробити чимало для розвитку Вінниці.

– Півтора року тому Володимир Борисович пішов працювати до «уряду камікадзе», як тоді у пресі назвали новий Кабмін. А ви почали виконувати обов’язки міського голови. Був досить непростий час: тоді в місті почалися спроби нападів на нічні магазини, стріляли по громадському транспорту. Яким було перше відчутття, коли ви зрозуміли, що тепер вся відповідальність за місто лежить на вас?

– Не в «уряд камікадзе», а в «уряд порятунку». Згадайте, якою країну залишили ростовські втікачі – повністю розграбована, на рахунках казначейства майже нічого – зарплату бюджетникам і пенсії виплачувати нічим. Країна була дуже слабкою, «зелені чоловічки» Кремля в цей час «віджимали» Крим, а на Донбасі з’явлися перші прояви майбутньої «Недоросії»… Тому вчинок Володимира вважаю певною мірою подвигом.  Ми з ним обговорювали питання – йти йому чи не йти. Але я знав його позицію щодо децентралізації і передачі повноважень органам місцевого самоврядування, тому мовчки погодився. Бо він як практик, якого двічі обирали мером, точно знає, як це зробити. А головне – він це робить, а не просто говорить. Бо говорили про це в Україні з початку 90-х, от тільки результату не було…

А я розумів тоді й розумію зараз: я не один, у міській раді – згуртована команда. Якими були відчуття? Чесно? Не було коли думати про свої відчуття, бо потрібно було працювати: організовувати патрулі, координувати роботу міського штабу, який ми створили саме для того, щоб запобігти всім цим явищам… А робота комунальних служб і різних галузей у місті була налагоджена – я знав багато тонкощів, бо всі ці роки був усередині всіх процесів управління містом. Тому для мене виконання обов’язків міського голови не було чимось новим.

– Ви згадали про Донбас – дуже довго не хотіли розповідати, що маєте племінника, який служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81-ї аеромобільної бригади. Про це стало відомо лише, коли вінницькі кіборги повернулись додому. Чому так?

– Я вважаю, що це наша родинна справа. А Вадимом я насправді дуже пишаюся. Сім’я не бачила його рік. Я з ним час від часу зустрічався, бо він інколи приїжджав у відпустку, і ми йому на частину передавали допомогу. У грудні наші вінницькі волонтери їздили до них в АТО з гостинцями. Вадим мені відзвонився: «Дякую, все добре!». Звик, як мамі, казати – їсти дають, цукерки дають. Кажу, що я ж не мама. Тоді розповів, що розбомбили їхній джип, який житомиряни подарували: «Дядя Серьожа, допоможи:  може, якусь машину можна було б взяти?!». Ми з друзями купили їм бусик і відправили на Донбас. Машина до цього часу там їздить.

– Як дізналися про Донецький аеропорт?

– На Новий рік Вадим приїхав у відпустку. Вони з другом розповіли про Донецький аеропорт, і я зрозумів, що кілька днів зв’язку може не бути, допоки не відбудеться ротація. В них так було: тиждень – аеропорт, другий тиждень – у Піски. Коли в січні почався штурм Донецького аеропорту, зв'язок з ним припинився. Дивлюсь по телебаченню – кажуть, що в аеропорту десятки наших хлопців завалило плитами, а бойовики хизуються тим, що взяли в полон комбата Вадима.  Немає зв’язку день, другий,  п’ятий. Батькам його не дзвоню, бо вони подумали б, що я щось знаю… Але, слава Богу, потім він таки зателефонував. Хоча, що там сталося, не каже до цього часу. А ми і не питаємо – захоче, розповість коли-небудь…

– І до початку виборчої кампанії, і зараз – як кандидат на посаду вінницького міського голови та лідер списку партії «Вінницька Європейська Стратегія» – ви часто зустрічаєтеся з вінничанами. Про що говорите?

– До людей мені йти не соромно, бо команда працювала на совість. Я справді вірю, що у 2020 році Вінниця буде містом позитивних усміхнених людей, дуже хочу, щоб гордість за місто була у всіх вінничан. Більшість жителів міста розуміють, що зроблено справді багато, а якщо критикують міську владу, то аргументовано.

Літні люди – це фактично наші батьки, які передають нам свою життєву мудрість і досвід. І дбати про них – це наш обов’язок. А молодь – це майбутнє. Вони сьогодні дуже амбітні і самодостатні – в кращому  розумінні цих слів. Розумію це, коли дивлюсь на дочку Вероніку і її однолітків – вона сама обрала собі майбутній фах, вступивши до інституту менеджменту зовнішньоекономічної діяльності нашого вінницького технічного університету. Мрію, щоб Вінниця залишалася затишним і зручним містом і для молоді, й для дорослих, і для дітей. Але щоб водночас вона й далі розвивалась як приклад прогресивних реформ, покликаних зробити життя громади максимально комфортним