24 грудня виповнюється рівно рік з того дня, як Івана Мовчана було призначено головою Вінницької державної адміністрації. Яким був цей рік для області та людини, яка відповідає за всі процеси на Вінниччині? Що хотілося зробити і що вдалося? Про це ми розмовляємо з Іваном Михайловичем наприкінці року, що минає, року непростого, але цікавого.
«Я – максималіст, і не думаю, що колись буду задоволений всім, що відбувається»
- Іване Михайловичу, Ви змолоду працювали у бізнесі. Політикою особливо, я так розумію, не займалися… Тепер ким доводиться більше бути – політиком чи господарником?
- Безумовно – господарником. Але, разом із тим, без політики на даній посаді не обійтись. Проте, основний акцент роблю на господарську діяльність і намагаюсь вибудовувати свою роботу так, щоб її результати були відчутні та зрозумілі для вінничан.
– І все ж, губернатор – це фігура політична. Наскільки Вам комфортно у політиці?
- Що стосується комфортності в політиці, то не думаю, що сьогодні в наших умовах багато людей можуть сказати, що їм зручно і комфортно в політиці. Я – не виняток.
- Губернатор – це «верхівка айсберга» регіону, це керівник, у якого є своя команда. Ви задоволені роботою своїх людей?
- Я – максималіст, і не думаю, що колись буду задоволений всім, що відбувається, що робиться, в тому числі, і як виконують ті чи інші розпорядження заступники, керівники департаментів і, взагалі, люди, які відповідають якоюсь мірою за певний напрямок державного управління. Можу сказати впевнено: зі мною моя команда. Якусь її частину формував я сам, інші – і раніше працювали, і я їх добре знаю. Переконувати себе в тому, що всі дійсно працюють як годинниковий механізм, – це буде абсолютно несправедливо і не буде повністю відповідати дійсності. Цього ми маємо досягти разом.
«Якщо б ми такими темпами, як у 2013-му, працювали й раніше, багато речей були б іншими»
- Ви – явно, не «кабінетний» губернатор. Здається, Ви один із небагатьох, а, може, і єдиний, який не тільки викликає районних керівників «на килим», а сам постійно виїжджає в райони. Яку картину області Ви бачите? Які больові точки відчули і які пріоритети визначили?
- Пріоритети ми визначили ще на початку року. Безумовно, це охорона здоров’я, освіта, культура, благоустрій населених пунктів, екологія і робота з бізнесом. Агропромисловий комплекс – це пріоритет номер один, бо Вінниччина – аграрний регіон. Усі напрямки відпрацьовуємо чітко, маємо програму, бачення по кожному населеному пункту, по кожному району – все розкладено по поличках. А болить те, що ми раніше не знайшли такого формату, коли влада наближена до кожної ланки такої роботи. Шкода, що протягом минулих років не було відпрацьовано систему, яка б забезпечила стабільність розвитку територіальних громад. Оце болить… Я вважаю, якщо б ми такими темпами, як цього року, працювали хоча б ще кілька років, мабуть, багато речей були б іншими, і змінювати це все було б простіше. Наразі визначені проблеми територій, є відповідальні, є зрозумілий ресурс і його наповнення для розв’язання цих проблем. Інфраструктура районів, населених пунктів, у більшій частині, реально зруйнована. І нам сьогодні необхідно відпрацювати механізм, який би дав можливість протягом цього і наступних років зрушити ситуацію і досягти результатів. Над цим і працюємо.
- Тобто це і є Ваш особистий пріоритет як керівника?
- Так, безумовно. Я абсолютно переконаний, що ніякі інвестиції, які б ми не залучали, не будуть формувати додану вартість для того, щоб розвивати нашу соціальну інфраструктуру. Це закономірний процес. В першу чергу, якщо капітал прийде на якусь територію, він буде думати про те, як відпрацювати цей капітал. А вже після буде формувати якійсь додатковий ресурс чи зароблений ресурс, щоб вирішувати соціальні проблеми тієї чи іншої території. Тому я абсолютно переконаний у правильності того формату, який ми вибрали. Це моє завдання, це завдання тих керівників, які працюють на території, і розуміння тих людей, які живуть на цій території. Це, передусім має хвилювати їх, бо вони живуть в цьому середовищі роками, там проживають своє життя. І якщо ми разом, не об’єднаємо всі зусилля – влади, людей, ресурсів влади, ресурсів бізнесу, всіх господарюючих суб’єктів , ми не зможемо цього зробити. Люди мають побачити, що можна жити по-іншому, і це інше життя ми повинні їм показати. Якщо глибоко та принципово вникнути у спектр роботи, проведеної протягом цього року, то стають зрозумілими її обсяги. Якщо, приміром, в районі ремонтується кілька будинків культури протягом року, якщо в області відремонтовано понад 600 закладів культури, то це, повірте, грандіозні зусилля. Тим більше, якщо згадати, в якому стані ці заклади культури були рік чи два – три роки тому…
- Загалом, Ви суворий керівник?
- Мабуть, принциповий. І вимогливий.
- Бояться?
- Це треба запитати в підлеглих (посміхається- Авт).
«Політики працюють на власний результат, а моє завдання – відпрацювати систему управління області»
- Іване Михайловичу, у місцевій пресі часто пишуть, що «Вінниччину обділяють державними дотаціями», жаліються, що іншим областям виділяють більше коштів на розвиток того чи іншого сектору – соціального чи господарського. Ви теж так вважаєте?
- Треба розпочати з того, що Вінниччина – дотаційна область. А якщо область дотаційна, то це означає, що є регіони, які виробляють той ресурс, щоб дотувати нашу область. Правильно? Отже я думаю, що абсолютно несправедливою є така позиція політиків, чи ЗМІ, які так вважають. Вінниччина отримує те, що вона має отримувати згідно із бюджетним розписом і згідно із тими позиціями, які пролобіювали наші народні депутати. І не більше. Якби тільки вчасно надходив цей ресурс, ми б його використовували досить ефективно.
- Як керівник Ви відчуваєте підтримку центру?
- Так. Відчуваю і підтримку, і повагу до Вінницької області, до регіону. І є тому причини: навіть на тлі світової кризи – нестачі грошового ресурсу – ми маємо стабільну, послідовну динаміку розвитку. Цифри це підтверджують. Повторю: Вінниччина – це аграрний регіон. Нам вдалося в більшій частині легалізували аграрне виробництво – маємо досягнення щодо рівня заробітної плати. Три роки тому ми були на 23-му місці за цим показником, торік – на 18-му, цього року – вже на 7-му. А від цього , відповідно, залежить і наповнення місцевих бюджетів. Маємо серйозну динаміку по валу врожайності. У 2009-10 роках у нас, в середньому по області, було зібрано 3 млн т зерна; в 2011 – 4,2 млн т; у 2012-му, аномальному році, коли, практично, майже в десяти південних районах висохло все, ми мали 3,7 млн т. А цього року – більше 5 млн т! За три роки – з 3-х млн до 5 млн! Сьогодні ми вже говоримо про те, як скооперувати фермерів та середніх господарюючих суб’єктів, щоб працювати над переробкою цієї сировини, як якісно зберегти це зерно, як вигідно його продати, сформувавши певні партії. Працюємо над цим – і результат вже є. Я спілкуюся з фермерами, і, знаєте, що бачу: якщо два роки тому у півтори тисячі фермерів по області працювало трохи більше трьох тисяч людей, то сьогодні майже на ту ж кількість землі працює понад шість тисяч людей. Про що це говорить? А про те, що пройшла певна легалізація робочих місць, і фермер більш укріпляється, він уже платить податки, вибудовує певну перспективу. А ми, зі свого боку, розглядаємо можливість формування стосунків, які б дали можливість нашому фермеру розвиватися, формувати додану вартість, формувати ресурс для кооперації, щоб будувати складські приміщення для зерна, зберігання овочів, фруктів; будувати лінії для переробки. Є певний непоганий досвід по кооперації в Росії, в Польщі. Нещодавно наша делегація була у Свєнтокшистському та в Лодзинському воєводствах. Керівник департаменту економіки Андрій Гижко приїхав звідти з цікавою моделлю фермерської кооперації, і ми це вивчаємо.
- Коли у 2012 році відбувалися вибори до Верховної Ради, всі кандидати від Вінниччини обіцяли лобіювати інтереси регіону в парламенті. Вони дотримуються слова? Ви реально бачите це вінницьке лобі?
- У парламенті створена міжфракційна депутатська група, правда, не всі депутати від Вінниччини увійшли до неї. Свого часу я їх запросив до себе на зустріч і запропонував: «Давайте оцей рік, коли немає ніяких виборів, без політики попрацюємо на вінничан. Не будемо ділити, де «моє», де «ваше», а попрацюємо спільно. Бо є певна програма, є потреби вінничан – абсолютно на кожній території, починаючи із Вінниці і закінчуючи селами». Це ж очевидно: проблеми є скрізь, і за ступенем важливості їх треба було вирішувати ще «три дні тому чи місяць тому». Але наскільки вдалося наших нардепів мобілізувати для цього? Мабуть, їм вдалося більше показати свою політичну активність, політичний вплив, якісь певні свої маніпуляції. Вони більше працюють на себе. Наші депутати за своїми політичними вподобаннями – дуже різні. Я розумію, що кожний давав якісь обіцянки своїм виборцям… Але ж краще їх виконувати, якщо об’єднати весь ресурс – місцевий, сільський, районний, обласний, депутатський – і зробити загальну справу, спрямувати об’єднані зусилля на першочергові завдання. Думаю, що не всім депутатам сподобався і мій підхід. Я перед ними розклав ці пазли проблем, дехто з них постарався зайняти максимальну кількість клітинок для політичних маніпуляцій. Ми ж пояснювали: якщо ми, наприклад, будемо ремонтувати дитячі садочки, то не один, окремо взятий, а всі, які цього потребують. Якщо взялися за санітарно-гігієнічні умови в школах, то за рік стараємося завершити все, а не в одній окремій школі. Якщо – за енергозбереження, то максимальну увагу приділятимемо виведенню котелень із підвальних приміщень у всіх навчальних заклалах, і це дороговартісна реконструкція, яка потребує спільних зусиль. Так само і стосовно системи охорони здоров’я. З одного боку, досить багато критики лунає щодо медреформи, а, з другого, згадаємо, у якому стані ще недавно були ті ФАПи, амбулаторії. Проблеми роками накопичувалося: ФАПи нагадували якісь руїни. І таких було десятки, сотні. Коли ти на це дивишся, то усвідомлюєш, що міняти треба все – підлогу, стіни, меблі інструмент… І ми вирішили: цього року максимально відремонтуємо всі заклади охорони здоров’я первинного рівня і частково – вторинного. І на первинному рівні до кінця року максимально забезпечимо нове обладнання. І зробили! Відремонтували 170 амбулаторії і 580 ФАПи. Це неймовірна робота. Кожний може подивитися – ця інформація відкрита. І це постійно відпрацьовується, це наша буденна робота. Повернімося до депутатів. Там така картина: відкрили один ФАП – і це вже свято… Політикам важливо зробити свій власний результат, а моє завдання – відпрацювати систему управління області, яка би змусила кожний відповідний департамент мобілізуватися для виконання цієї роботи. Тобто, ми відремонтували, наповнили обладнанням, наступна задача – збільшити медикаментозне забезпечення. Щоб людина, яка потрапляє чи в амбулаторію, чи в ФАП, чи у вторинну ланку – районну лікарню, могла бути переконана, що 2-3-4 дні їй дадуть безплатну медичну допомогу, і вона всім буде забезпечена; щоб перед тим, як іти на операцію, їй ніхто на папірці не писав, що підготовка коштує 3200 грн. Держави у якійсь частині повинна це людині забезпечити. Але це все теж за один день не робиться. Критикувати, що все не так, дуже просто. Але давайте подумаємо, який актив ми маємо. Щоб жити у хорошій будівлі, спочатку треба зробити хороший фундамент, відбудувати, наповнити меблями, теплом, душею – тоді вже будеш жити. А ми маємо розвалену будівлю і кажемо, що все не так. Ні, давайте ми її зробимо, вичистимо, вимиємо, наповнимо, а тоді будемо думати про наступний етап. У нас же основні претензії політичних опонентів – реформа шкодить людям. А що ж було до цього? Як було до цього? Нині запроваджено інститут сімейних лікарів. Один із наріжних каменів реформи – формування культури ставлення людини до себе. Ми маємо постійно робити профілактичні , діагностику. Це основний принцип страхової медицини в усіх цивілізованих країнах. Наприклад, у Німеччині, якщо людина раз на півроку не зробить профогляд, їй ніхто не виплатить страховку під час лікування. Таке ставлення до свого здоров’я мають виховувати у населення саме сімейні лікарі, які спілкуються з людьми, ведуть їх від самого народження. У нас реформа дозволяє людині вибирати собі сімейного лікаря. У сільській місцевості дійсно є складнощі, там ми тільки формуємо цю систему. Багато років, звичайно, ще потрібно, щоб усе це адаптувати, передусім – змінити психологію людей, навчити людей любити себе. Це дуже важливо.
«Ми повинні довести кожному господарнику, що роботодавець має соціальну відповідальність перед людьми»
- Зрозуміло, що кожний керівник вносить у роботу своє бачення, обирає свої напрямки. Вам довелося змінювати курс, коригувати його, або плавно продовжувати роботу попередників?
- Ми кілька років тому визначили певний курс, визначили пріоритети, починаючи з агропромислового комплексу, де ми займалися легалізацією земель. Так, до обробітку залучили ще понад 100 тисяч гектарів, що теж стало певним поштовхом для нашого результату – для збільшення валової продукції, для формування доданої вартості, для легалізації робочих місць – а це захищеність певної категорії населення. Адже люди працюють, а потім настає період, вони приходять у Пенсійний фонд і чують: «Вибачте, а ви хто?Де ви були останніх 15 років?» І ми повинні донести до кожного господарника, що він має соціальну солідарну відповідальність як роботодавець перед людьми.
- Іване Михайловичу, чому навчила Вас посада губернатора?
- Інституція бізнесу і інституція державного управління – це різні речі. В бізнесі, якщо ти керуєш, то відповідаєш за все тільки у своєму напрямку. А тут – тисячі позицій, за які ти відповідаєш, а ще більше факторів, які впливають на це ззовні. Напевно, головне, що навчився бачити ці зовнішні фактори, відчувати їх.
- Як Ви ставитися до всіляких рейтингів?
- Не завжди рейтинги є об’єктивними. На рівні області неодноразово про це ми говорили. До знакового для нас свята – Дня працівників сільського господарства – мені занесли рейтинги наших районів. Я подивився і кажу: немає форми сьогодні, яка б дійсно об’єктивно оцінила досягнення району, щоб стало зрозумілим – ось це еталон. Немає такого. На мою думку, рейтинги – це більше маніпуляція свідомістю, ніж реальна картина.
«Я не людина тусовок, але є певні обов’язки»
- Які у Вас стосунки з пресою? На критику не ображаєтеся?
- Із пресою стараюся дружити (посміхається – Авт.). Щодо критики… Якщо вона об’єктивна, то ставлюся з повагою. Але, на жаль, об’єктивної критики дуже мало.
- У Вас багато друзів? Чи не побільшало, коли Ви стали губернатором?
- Безумовно, багато. Чи побільшало? Ні, такого не відчув. Цього немає. Друзі – це спілкування, це якійсь час разом, це ступінь довіри. Саме так формується дружба. А сьогодні , на цій посаді, багато в чому себе обмежуєш. Часу немає. Один день на тиждень викроїш кілька годин для родини і все…
- Як складається Ваш середньостатистичний день губернатора?
- Зазвичай, у 5.45 ранку – підйом. 5 хвилин – на збори . Сьогодні, наприклад, у 6.00 я був у парку – просто ходив, дихав повітрям. У 7.23 повернувся додому. Так буває кілька разів на тиждень. А з 8-ої години до 19-20-ої – робота. Щодня є план: поїздки в райони, переговори, наради, зустрічі.
- Як Ваша родина до такого режиму ставиться?
- Як у кожній родині, напевно, не в захваті, якщо чоловіка і батька бачать лише пізно ввечері.
- Ви – «світська» людина?
- Ні. Я не людина тусовок. Але, звичайно, є певні обов’язки…
- В ідеалі, був би вільний час, чому б Ви його присвятили?
- Захоплююсь гірськими лижами. На лижах їзджу добре. Я в цьому теж максималіст: якщо вже виходжу, то мінімум на 4-5 годин. Це я люблю. Це для мене надзвичайний заряд. Але трапляється це раз на рік днів п’ять, не більше.
- Де зустрічатимете Новий рік?
- Новий рік вже багато років зустрічаю в родинному колі. На Новий рік і Різдво завжди намагаємося бути разом. Причому, не в ресторані, а вдома. Це сімейні свята.
- Ваші побажання вінничанам.
- Достатку, комфорту і впевненості. А ще – щоб була віра. Бо люди втрачають віру. Без цього складно жити. Усе найкраще в житті ми робимо самі, якщо працюємо, віримо і любимо.