- Іване Михайловичу, як на Вашу думку, чи потрібно на часі прийняття законопроекту Мінагропромполітики «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», де йдеться про скасування мінімальних цін на цукор? Яку він матиме долю?
- Сьогодні важко передбачити наслідки, які матиме цей нормативний акт в разі прийняття. Але, переконаний, він реально сприятиме правильному формуванню умов на ринку цукру. Не думаю, що було вірним рішенням взагалі регламентувати якусь цінову політику. Спостерігаємо сьогодні певні парадокси. Наприклад, не можна прирівнювати вартість кілограма цукру до кілограма муки. Або кілограм цукру рівняти до п’яти кілограмів ягід. Для того, хто розуміється – це абсурд. Будь-який технолог чи виробник вам скаже, наскільки це складне виробництво. Навколо цукру за останні роки дуже багато політики. Якби її було менше, краще було б розвиватись цукровикам і будувати певні перспективи. Наразі цукрові заводи перебувають у стані стагнації, тому що їх завжди десь регулюють невідомо якими форматами. Відтак, маємо наслідки.
- Яка наразі економічно обґрунтована вартість цукру, зокрема, на Вінниччині?
- Минулорічного сезону собівартість цукру коливалась в межах від 6 до 12 гривень за кілограм. Наприклад, Ободівський цукровий завод переробив біля 20 тисяч цукрового буряка і всі накладні витрати склали до 10 гривень за кілограм виготовленого продукту.
- Мінагропром пропонує реалізувати залишки цукру, який не входить у квоту для потреб внутрішнього ринку, на експорт. Чи буде це вигідно для заводів за нинішньої ціни на цукор?
- Безумовно, будь-яка експортна позиція вигідна для держави. Проте, на даний час не бачу багато залишків. Той баланс, що залишається – 600 - 700 тисяч тонн, плюс прогноз на сезон цього року, який має бути 1 млн 500 – 1 млн 700 тисяч тонн – це критичний ресурс, річний запас, який необхідно для споживання плюс невеличкий резерв. Можливо, рік чи півроку тому питання про експорт було на часі, коли в Україні були інші прогнози. Але реально наразі Мінагропром декларує в межах 440-450 га посівів цукрового буряку. Минулоріч ця цифра склала 530 тисяч га. На жаль, окрім того, погодні умови не сприяли врожаю, особливо в південних районах культура зазнала стресу. Відтак, не впевнений, що цього річ буде великий резервний обсяг.
- Давальницьку схему у Мінагропромі називають корупційною. Але наскільки вона прийнятна для виробничників чи врешті слід він неї відмовлятись. Ваша думка?
- Маю впевненість, що давальницька схема вигідна для заводу, оскільки він може чітко регламентувати хоч невеличку свою прибуткову частину. І вона абсолютно не шкідлива для виробника, адже він також розуміє своє – те, що він бажає отримати. Це чіткий алгоритм. І він дає можливість в певній мірі регулювати прибутковість переробного підприємства. Мізерну, яка вона реально є сьогодні. І утриматись, як переробне підприємство. Що стосується договорів купівлі-продажу, минуло річ багато хто купував по 500 із лишнім гривень кілограм сировини, в той час коли собівартість була 230-240 гривень. Так, для виробника цукрової сировини це прекрасно, він має 100% рентабельність, а що ж залишається переробнику? Якщо завтра переробника не стане, не буде і галузі. Тому аналітики мають мислити глобальніше, конструювати певну схему, яку держава мусить регулювати. Схему, яка б дала можливість і виробнику цукрової сировини заробляти і переробнику заробляти. Тоді в нього буде завтрашній день. Іншого не буде. Адже наслідки непродуманої політики ми вже спостерігаємо. Бачите, що відбувається за всі роки із цукровими заводами? Я не бачу чіткого покращення їх стану, на відміну від Росії. Там інші правила і щороку кількість цукрових заводів збільшується. Якщо ще років 6-7 тому ця держава мала дефіцит цукру в межах 3-4 мільйони тонн, то зараз внутрішній ринок наповнюється за рахунок власних підприємств. Відзначу, що левова частина обладнання наших заводів, які були порізані вивезена до Росії.
- Маємо на Вінниччині 14 заводів, із яких цього сезону працюватиме 11. Ваш прогноз – щороку кількість працюючих заводів буде зменшуватись?
- Певне, що триматиметься у цій межі 10-13. Так я бачу на сьогоднішній день з того ресурсу, що залишився. Чому б, наприклад, не працювати тому ж Браїлову чи Ободівці, якщо б вони мали економіку. Покажіть мені хоча б одного власника підприємства, якщо він має економіку чи закриє він виробництво? Та ніколи! Відтак, ця цифра - вимушений край.
- На Кирнасівському цукровому заводі вже другий рік поспіль не вщухає конфлікт між власниками і робітниками, які не дають «порізати» завод. Влада долучається до вирішення проблеми?
- Я продовжую вести переговори за пошук інвестора. Абсолютно послідовний у цьому питанні і маю впевненість, що вдасться це зробити. Кирнасівка – один із тих заводів, що має право на життя. Збудований 1965 року - це один із наймолодших заводів України. Адже У 1987-1992 роках було побудовано три заводи – у Кіровоградській, Хмельницькій областях та у селі Городківка Вінницької області. І, на жаль, перші два вже порізані.
Із 1988 року Кирнасівський завод працював доволі неритмічно. Незважаючи на закладений там величезний ресурс, так склалося, що завод за останніх десять років змінив більше 10 власників. І ні один із них не купував завод для того, щоб працювати…
- А чи не пов’язаний занепад Кирнасівки із будівництвом нового заводу у Шпикові (у тому ж Тульчинському районі), де вироблятиметься більше половини всього цукру в області?
- Ні. З точки зору стратегії бізнесу, це було б навіть дуже добре, якби поруч із Шпиківським заводом був Кирнасівський, який би працював. На такому виробництві дуже важливо, щоб поруч був «страховий» об’єкт. Не дай Бог якась аварія. І уявіть, наскільки важливо, щоб поруч був завод, який може працювати.
- І скільки коштів потрібно вкласти інвестору, щоб запустити завод?
- Якщо із придбанням, в межах 10 мільйонів доларів: щоб лише запуститись, без обігового капіталу. Ведемо переговори і сподіваюсь, цьогоріч матимемо вирішення питання. Для мене це принципово. Деякі політичні бездарі мають сумніви, але прагну довести, що розуміюсь у тих питаннях, за які беруся і можу це зробити. Так само, як я підняв заводи, які свого часу викинули на смітник – Моївка і Капустяни. Поспілкуйтесь із людьми, що там було ще вісім років тому…
- Із бізнесу – в чиновники. Які складнощі в роботі і чи вдається вам розбурхати цю державну машину?
- Головне в починаннях вирішується глибинними, системними заходами, які, як правило, на дають швидкого і прямого ефекту. Але вони змінюють ключові моменти конструкції влади. Спочатку довелось попрацювати із кадрами, адже психологія персоналу у бізнесі, відрізняється від психології чиновників. Відтак, на старті було потрібно визначити стратегічні сигнали та більш-менш зрозумілі політичні посилання. Але і наразі важко долати певні бюрократичні перепони. За моїми спостереженнями, найбільша відмінність чиновників від людей бізнесу – вузька спеціалізація. І тому вони програють людям бізнесу, у яких більш широкий спектр компетенції і вища гнучкість до обставин.
- Нинішня податкова система наскільки вона вам імпонує. Чи бачите ви покращення?
- Вона імпонуватиме мені тоді, коли вся податкова машина буде йти до бізнесмена і казати «Що тобі допомогти?». І стимулювати його на кожному кроці. Без будь-якої упередженості і елементарної корупційності. Тоді держава зможе працювати. Тоді, бізнесмен вставатиме вранці і буде упевнений, що він працює прозоро, стабільно, на завтрашній день і ніхто у нього не забере бізнес, ніколи його не знищить. Така культура має бути у бізнесі і у державних установах. І у мене є з цього приводу пропозиція – бізнес має брати активну участь у розробці нормативно-правових актів, які погіршують, на його думку, ситуацію в економіці. Цю процедуру слід поширити, насамперед, на митне і податкове законодавство.