Аби відзначити своїх бойових побратимів народний депутат України, учасник бойових дій у Афганістані в 1985-87 роках Микола Катеринчук зустрівся минулими вихідними з «афганцями» Калинівського, Козятинського та Хмільницького районів.
- Я завжди говорив, що у нас незадіяний колосальний потенціал «афганців», - відповідає Микола Катеринчук. - Ці люди вміють жити, бо знають, що таке смерть і дурниць не роблять. Вони ніколи не будуть миритися з несправедливістю. Бачу щодня хлопців-афганців, які сьогодні стоять на Майдані. Вони там знайшли організацію свого протесту і свого бачення світу. Всім живеться по-різному: багато хворих, скалічених, багато хто не зміг знайти себе у житті. Але вони залишаються принциповими і вимогливим і до себе, і до оточення. І нам потрібно по-людськи ставитись до тих, хто вижив у тій війні.
Микола Катеринчук наголосив, що він двічі вносив до розгляду парламенту законопроект, у якому підіймав питання житла для афганців та пільг під час вступу до вузів їхніх дітей.
– На жаль, цей законопроект не підтримали наші депутати, - каже Катеринчук. - І досьогодні житлове питання афганців не вирішено. Та й діти їхні вже виросли. Але зараз у парламенті є достатньо людей, які розуміють, що сьогодні потрібна допомога пов’язана з реабілітацією і лікуванням афганців. І я буду знову ініціювати розгляд цих питань у парламенті. Адже ходити з протягнутою рукою, випрошуючи гроші на лікування, для афганців принизливо.
Вшановуючи пам\'ять загиблих вінничан Микола Катеринчук відвідав відкриту напередодні кімнату-музей бойової слави у Калинівці.
- Ми два роки збирали експонати для цього музею, - розповідає голова Калинівської міськрайонної організації учасників бойових дій Василь Бовкун. – А вчора на відкритті калинівчанки Лариса Гончарук та Валентина Яремчук подарували музею рушник від матерів воїнів-афганців. Вони вишивали його два роки.
Після перегляду унікальних експонатів, серед яких парашут з підписами солдат, головні убори, зброя, останні листи хлопців, що загинули, тогочасні афганські газети, Микола Дмитрович залишив перший запис у Книзі відгуків. «Дуже вражений та схвильований! Згадую своє життя та службу, своїх товаришів. Хочу побажати, щоб в музей приходило якомога більше дітей. Саме вони збережуть пам\'ять про афганську війну. Знаю, скільки роботи було зроблено, щоб з‘явився цей музей, тому дякую Вам за роботу дуже важливу для усіх нас. З повагою, старшина запасу КСАПО 1985-87. Шибарган. Микола Катеринчук».
Микола Дмитрович пізніше зізнався, що свідомо підписався не народним депутатом, а солдатом.
- Я не хотів служити в Афганістані, бо вже бачив ті цинкові гроби, які провозили у наше місто, - ділиться спогадами Микола Дмитрович. - І коли мені повідомили, що йду у прикордонну службу, то я все зрозумів. Служив на кордоні – був як на території СРСР так і з боку Афганістану. Охороняли від банд-формувань газопроводи, заводи, дороги. Наші блок-пости стояли біля Шедергану. А перше бойове хрещення відбулося у перший же день приїзду. В нас полетіли ракети. І я тоді серйозно перелякався. Коли кажуть, що на війні не буває страшно – не вірте. Буває. Але коли переборюєш страх, тоді виживаєш. Коли страх скував тебе, ти легка жертва. Якось ми відлітали і я зі своїм командиром не помістилися у гелікоптер. А за 20 хвилин вертоліт збили. Ми з командиром кілька днів не могли розмовляти один з одним. В той час ми більше воювали за свого товариша, ніж за ідею інтернаціоналізму. Намагалися вижити і допомогти вижити тому, хто поряд.
Наприкінці зустрічей з афганцями Калинівського, Козянського та Хмільницького районів Микола Катеринчук розказав про політичну ситуацію у країні з перших вуст, адже є комендантом міста Києва на революційному Майдані. Багато уваги приділив 250-ти афганцям, які стоять на Майдані не тільки з Києва, але й з Калинівки, Хмільника, Козятина.
- Без вас не було б такого Майдану, яким він є зараз, - наголосив Микола Катеринчук. - Прийшов час нашій з вами мудрості і вмінню. І тільки за вашою допомогою і вашою участю можна змінити щось. І своїм життєвим прикладом треба показувати пріоритети сьогоднішній молоді. І пам’ятати, що ми живемо не тільки своїм життям. Але й життям цих хлопців, які не дожили.