Я пам’ятаю цей день і досі. Все до найдрібнішої деталі виринало з моєї пам’яті. На той момент ми з моїм коханим зустрічалися всього три місяці, і дата 14.02.11 мала стати першим Валентиновим днем в наших стосунках. З самого ранку я мала чудовий, піднесений настрій. Обравши найкращу сукню і добре причепурившись я пішла в училище на заняття. Звісно, я дуже нервувала вибираючи подарунок коханому, і крім парфуму я спекла торт, купила свічки й усе таке інше. Зайшовши в училище я майже одразу зустрілась з його поглядом. Звичайні джинси,спортивна кофта…Тут мені стало соромно. Яка ж я наївна. Вирядилась наче на бал, почувалась білою вороною. Коханий посміхнувся, підійшов і ,поцілувавши, подарував троянду. Потім, не сказавши ні слова, повів у хол. Там я зніяковіла ще більше. На очах у студентів і деяких вчителів нас розписали! Правда, свідоцтво про шлюб було не справжнім, але все ж таки я не знала як реагувати в такій ситуації. І на цьому наш Валентинів день скінчився. Більше я його не бачила, і в муках очікування я змарнувала весь час аж до вечора. Ніщо не могло передати мого розчарування, ні сльози, ані біль, котрий стояв поперек горла і не давав ковтнути свіжого повітря… Я взяла торт, в якому змішала свою любов і ласку, винесла на вулицю і…викинула в смітник. Лише тоді я побачила його. Він дивився на мене незрозумілим, закритим поглядом і про щось думав. Я не могла мовчати,сказала що це найгірший день в моєму житті, що бачити його не хочу. А він все мовчав…
З гірким присмаком болю я пішла у сквер. Там, не зважаючи на холод,гуляли закохані. Маячили посмішки, лунали вигуки щасливих, люблячих пар, а квіти й повітряні кульки наче плавали в просторі за своїми власницями…Я повернулась додому,хотіла по-скоріше забути цей жахливий день і поринути у забуття,заснути,і не відчувати тієї гіркоти. В кімнаті виявилось зачинено, і я почала гучно стукати в двері,певно знову дівчата дивляться фільм! Коли двері відчинилися, перше що я побачила – це свічки. Вони були всюди, теплі,жовтуваті вогники зігрівали серце, допомогли розслабитись, поринути в забуття… Посеред кімнати стояв невеличкий столик, навколо якого колом стояли свічки, а до цього кола вела доріжка трояндових пелюсток. Білі й червоні, вони слугували килимком, але такі м’які, пухкі й приємні, що здавалися кудлатою хмаринкою. За столом сидів коханий. Гарно одягнений він захоплено дивився на мене, і в цей раз в його очах блищало кохання. Звучала моя улюблена композиція «Місячне сяйво» Дебюсі, дуже смачно пахла вечеря. Все ще нічого не кажучи коханий допоміг зняти пальто,провів до столику. Весь вечір ми пили каву і розмовляли. Цей день став ще однією сходинкою в наших відносинах, яку ми подолали, стали сильнішими, пізнали один одного ближче. Ми вийшли на вулицю, щоб попрощатись. Його очі все ще блищали, мої теж. Ми просто мовчали, насолоджуючись кожною хвилиною проведеною разом. Потім він обійняв мене одною рукою, а іншою показав кудись в небо…бахнув салют! З неба падали обгорілі клаптики паперу, наче сніг, всі навколо сміялись, викрикували смішні історії…А мене обіймала дуже хороша, дорога для мене людина, він шепотів що я – це найкраще диво,котре трапилось в його житті…Із компанії,що стояла поруч,вийшов юнак і подарував мені троянду. Я зніяковіла,але все ж прийняла подарунок. Через декілька секунд підійшов інший і теж подарував троянду. Протягом наступних декількох хвилин відбувалося те ж саме. А в кінці коханий подарував білу і останню, найкрасивішу та найповнішу троянду. Згодом я порахувала, їх було 33. Це дата,коли ми мали святкувати свою першу річницю – 11.11.11р., 1 рік міцних стосунків.
Валентинів день показав мені дещо дуже важливе – це почуття людини, на котру без вагань я покладусь при будь – яких проблемах, це той, хто не набридає своєю присутністю, їз ким ти посміхаєшся і забуваєш про все на світі. Це кохання, котре, наче крихітну кришталеву трояндочку,потрібно берег и лише разом, міцно тримаючись за руки.