Арка, яка веде до центрального парку ім.Горького, за радянських часів була чи не єдиним символом Вінниці. Її друкували на більшості листівок, марок і сувенірів міста, біля неї обов\'язково фотографувались іноземці, під нею призначали перші побачення, про неї ностальгійно згадували емігранти.
У народі пафосний .jpg)
архітектурний витвір незлобливо та з гумором називали "Навіки раком". Хоча за офіційною версією, арка швидше мала б символізувати Землю, а стела поряд із нею - стрімкий політ ракети. Адже розташована вона на площі, названої ім\'ям поческого громадянина Вінниці Юрія Гагаріна - першої людини, яка полетіла у космос.
Усе це може дещо й призабута, але загальновідома інформація. Єдине, що завжди залишалось поза увагою вінничан - ім\'я та історія людини, чия фантазія та досвід назавжди виділили вінницьку вежу серед тисяч сірих і потворних символів радянської архітектури, подарувавши їй справжнє безсмертя.
Про складну долю талановитого вінничанина Романа Мархеля та про те як дерев\'яна іграшкова кицька надихнула його на проект міської арки розповідає вдова архітектора Інна Єфимівна.
- Роман Романович народився у Вінниці, але родина його не тутешня. Звідки Мархелі приїхали у наше місто?
- Його родина мала міцне польське коріння, хоча й довгий час мешкала у Дніпропетровську. Коли після революції з\'явилась можливість повернутись на історичну батьківщину, Мархелі зібрали свій скарб та сіли на поїзд. Але до Польщі не доїхали. Вже в дорозі дід Романа захворів на черевний тіф. Хвороба ця важка, тож родині довелось терміново перервати поїздку. Вокзал, на якому вони зійшли з поїзда, за випадковим збігом обставин був саме вінницьким.
- Так вони тут і осіли?
- В родинних розповідях не збереглись причини того, чому Мархелі врешті решт відмовились від своїх попередніх планів. Але у Польщу вони вже не поїхали і з того часу Вінниця стала їх новим прихистком. Тут у 1932 році й народився Роман Мархель. Виховувала його мати, адже .jpg)
хлопчик рано втратив батька, у 1937 році той потрапив під хвилю сталінських репресій. У вихованні допомогала тітчина родина - Куріїв.
- Чи не тих, яких у Вінниці знають по імені юного героя-підпільника Юрія Курія?
- Так, Юрій Курій та Роман Мархель були двоюрідними братами. Роман через свій малий вік участь у роботі антифашистського підпілля, звісно ж, не брав. Але як і більшість членів родини був змушений наприкінці війни переховуватись. Аби дитина не стала жертвою ворожої помсти, мати вивезла його від гріха подалі - в село.
- Після цього у маленького Романа й похитнулось здоров\'я?
- Хлопчика заховали на печі у сільській хаті. На біду, разом із ним переховувався й чоловік хворий на туберкульоз. Роман заразився і відтоді ця хвороба вже не відпускала його до самої смерті. Розповідав потім про ті страшні часи він дуже не охоче, надто багато страждань, горя та біди бачив.
- Але відомо, що попри хворобливість Роман добре вчився?
- А ще з дитинства любив малювати, пізніше виявив хист до графіки, чітких архітектурних ліній, цікавився будівництвом. Це у Романа Мархеля було родинним, бо вправно тримав пензель і двоюрідний брат, і його дід. По закінченні четвертої школи поїхав навчатись у Київський архітектурний інститут.
- А як йому вдалось повернутись працювати у Вінницю?
- За тих часів це справді було не просто. Адже випускники отрмаували розподілення куди завгодно - могли відправити й у Магадан, й у Ташкент. Країна ж велика. А хочеш їхати, чи не хочеш - ніхто про це не питав. Втім, рідні все ж таки витребували Роману направлення на роботу саме у рідну Вінницю. На їх прохання зглянулись лише тому, що в юнака почала загоструюватись хвороба і так відверто ризикувати його здоров\'ям, розподіляючи у далекі краї нікому не хотілось.
- Яким було його перше робоче місце?
- Першою організацією, де працював Роман, став "Облпроект". На той час у Радянському Союзі почали активно розбудовувавати село. Вінницька область виключенням, звісно ж, не стала. Тут теж споруджувались усе нові й нові об\'єкти - і житлові, і господарські, і культурні. До багатьох із них мав безпосереднє відношення саме Роман. Його робота полягала у архітектурній прив\'язці кожного будівельного проекта до конкретної місцевості. Потрібно було врахувати безліч важливих факторів - клімат, особливості топографії, грунтів, рельєфів, перспективи розвитку сусідніх будівництв тощо. Лише досконало разібравшись в усіх цих подробицях, Роман Мархель надавав детальні висновки щодо можливого спорудження нового об\'єкту. Робота ця була складна та дуже відповідальна. Від неї врешті залежав успіх усього майбутнього будівництва.
- Ті будівлі збереглися до цього часу?
- Не можу сказати. По-перше, їх було дуже багато. Мабуть, не було такого райцентру, де б "Облпроект" не розбудовував свої проекти. А відповідно, у кожному була й частка праці мого чоловіка. А по-друге, на той час ми ще не були знайомі, тож я просто мало знаю про цей період його життя.
- А одружились ви набагато пізніше?
- Ми розписались у 1965 році. Йому мало ось-ось стукнути 34, мені - 31 рік. На той час це вважалось пізнім шлюбом. Якось нас доля поступово зводила і врешті звела разом. Це й не дивно, ми працювали у організаціях, які були пов\'язані одна з одною. В нього "Облпроект", у мене - "Укржилремпроект", який йшов крок у крок за будівельниками. І там працювало багато моїх колишніх шкільних друзів. До речі, ми могли б познайомитись і раніше, бо я навчалася у школі №2, а він у школі №4. Попри те, що одна на той час одна була суто дівчача, а інша - хлоп\'яча, школи запрошували одна одну на різні святкові заходи. Ось і потім ми зустрілись у спільній компанії колишніх шкільних друзів. З\'ясувалось, що у нас є спільні інтереси, спільні погляди на життя. Пізніше з цього народилося кохання.
- Крім архітектури, ваш чоловік ще чимось цікавився?
- Роман був затятим філателістом, колекціонував поштові марки. На той час це було дуже розповсюджене захоплення, але мало хто віддавався йому з таким ентузіазмом як він. Навколо Романа гуртувалося кілька друзів, які теж жити не могли без марок. Нині один із них живе у Челябинську, інший у Санкт-Петербурзі, ще один у Америці. Вони були просто схиблені на цьому. У кожного були отакенні великі альбоми. У Романа чи не найбільші! Але потім все це пропало, комусь роздав...
- "Облпроект" був не останнім місцем роботи Романа Мерхеля?
- Так, пізніше він перейшов на службу в "Гіпрограждан промстрой", а згодом став заступником обласного архітектора Антонія Кречі. На цей період, як мені здається, й припадають його найвагоміші архітектурні проекти. Наприклад, саме він робив архітектурну прив\'язку до місцевості площі ім.Гагаріна. Це чудове місце, серце міста і Роман прагнув підкреслити цю красу. На жаль, нинішні проектувальники про це забувають. Бо назвати красивим те, що постає нині на цій площі, навіть язик не повертається.
.jpg)
- Але найбільше Роман Мархель, мабуть, пишався саме парковою аркою?
- Арка у парку ім.Горького - це його ідея. Він довго обдумував цей проект, але все ніяк не міг знайти ефектного рішення. Аж поки його не підказала одна з дитячих іграшок, які здавна зберігались у нашому домі. Різьбляна дерев\'яна фігурка кішки несподівано стала праобразом арки. Споруда ніби відтворює її вигнуту спину і також спирається на чотири основи, як на м\'які котячі лапи. А якщо підключити уяву, то й стрімку стеллу можна уявити витягнутим вгору котячим хвостом-трубою (сміється - авт.) Звісно, офіційно про таку "кошачу маму" вінницької арки ми нікому не розповідали. Про це знали лише найближчі друзі. Але іграшка ця й досі ціла. Останнім часом мені доводиться її ставити поглибше у шафу - ховаю від маленької доньки своїй племінниці. Бо Софійка, якщо бачить, одразу просить: "Бабуся, кисю!" Дуже їй подобається ця стара іграшка, грає залюбки.
- А офіційно і арку, і стелу знають як символ космонавтики?
- Звісно, не міг же Роман розказувати, що ідею йому підказала звичайна дитяча іграшка. З такою передісторією цей проект на честь першого польоту людини в космос тоді ніколи б не затвердили. Натомість тепер це б нікого не здивувало. Але головне, що сам проект вийшов дуже вдалим, непересічним і відтоді арка на довгі.jpg)
роки стала справжнім символом міста.
- Ваш чоловік доклав руки до ще однієї пам\'ятки добре відомої вінничанам...
- У 1969 році на проспекті Космонавтів відкривали "Пам’ятник радянським льотчикам, загиблим при звільненні міста", у народі його називають просто "Літак". Цей проект зі справжньою бойовою авіаційною машиною, яка ніби злітає у небо з постамента, теж готував мій чоловік. На конкурс подавали декілька проектів. А обирали кращий навіть не цивільні чиновники, а військові чини - відповідальність тут була ще більшою. Те, що запропонував Роман, їм дуже сподобалось. Але на офіційну церемонію відкриття він не пішов. На таких заходах вся увага, зазвичай, була прикута до тих, хто виголошував патріотичні промови - представниках влади, або як у цьому випадку - військових високого рангу. А у Романа був друг-архітектор, вікна квартири якого виходили якраз на цю площу. Тому церемонію відкритя ми наблюдали з його балкона, ніби з театральної ложі.
- Це був останній великий проект Романа Мерхеля?
- Думаю, він міг би зробити більше. Але не встиг. Хвороба прогресувала і у 1982 році Роман помер. За життя жодних премій, додаткових грошових винагород або почестей його проекти так і не принесли. Біля об\'єктів, які він створив, годі шукати таблички з іменем архітектора. Але він був дуже задоволений з того, що його ідеї живуть, а збудоване й досі радує вінничан. Іншого задоволення, мені здається, йому й не треба було.