Вінничанин з великої літери. Інтерв'ю з Олександром Шеметом

Хто він — диск-жокей з чверть-віковим стажем чи ведучий різних шоу, вінницький блогер, чи керівник самодіяльного колективу в міському палаці мистецтв, колекціонер чи журналіст, винороб чи токар-слюсар-вулканізаторщик, директор кінофестивалю чи ведучий радіопрограми анекдотів, поліцмейстер на святі міста чи магістр лицарського Ордену Сонця на День Європи, організатор традиційних боїв подушками чи любитель фотографуватися у різних головних уборах? А може, просто вінничанин, який започаткував перші у місті рок-фестивалі, Парад Наречених, конкурс “Суперхолостяк”, Всеукраїнський саміт та Трансукраїнську школу Дідів Морозів, Асоціацію “КВН України”? А немає ніякого «чи». Усе це разом і є наш співбесідник Олександр Шемет.

Усе життя Олександр Михайлович дотримується (як з часом виявилося) філософської парадигми Коельйо, який у своєму славнозвісному «Алхіміку» стверджував, що потрібно слідувати своїм бажанням, бо саме вони ведуть людей дорогою їх призначення. Можливо саме через це Олександр... не здобув вищої освіти.

- Я завжди казав вчителям та рідним, що буду токарем та працюватиму на заводі ГПЗ-18. Тоді жартували: “Кому в “жізні” не везе, той іде на ГПЗ!”. Після закінчення школи, щоб не йти на прямий конфлікт з батьками я за для годиться подав документи до педінституту, але не пішов на останній екзамен. Так і не поступив. За три місці учнем на підшипниковому заводі отримав розряд токаря.

Далі два роки в армії. Після армії повернувся до рідної “альма матер”, що на Тарнагородського. Працював у “шкідливому” цеху, де з допомогою пресів виготовляли залізні кульки. Молоко давали за надмірний шум. Але мені його здалося замало.

У Вінниці тоді почали з’являтися дискотеки і там музика гриміла більше ніж преси на заводі. Став диск жокеєм. А в ті часи це був і DJ, і МС і РJ. Довгий час працював за таким графіком: зміна на заводі, потім зміна ведучим дискотеки, ну і, що залишилось на сон, сім\'ю та друзів. За пропаганду “чужої” рок-музики мене ганяли по місту і по за ним як поганий віник. Але з настанням перебудови виявилося, що ми перемогли. І разом з учорашніми гонителями з обкому та міському комсомолу почав організовували концерти, фестивалі. Створив один із перших в Україні рок-клубів і був обранний його першим президентом. Тоді було на всю країну два президенти: Горбачов у Москві і я у Вінниці.

Потім прийшов час КВН. Справа в тому, що біля мене збирався чи маленький гурт хлопчиків та дівчаток, які також любили рок музику. Вони починали навіть щось грати. Але, як виявилося, не усі володіють інструментами, тому потрібно було придумати щось, аби чимось їх зайняти. Одного разу потрапивши випадково на КВН, побачив , що це таке і був ошелешений, як це класно. Саме після цього була створена легендарна команда КВН “ГумоРок”.

За слова Олександра, аби пристойно виступати у КВН, йому довелося довго вчитися. Швидко мислити, імпровізувати, бути харизматичним і таким, щоб тобі одразу ж почали довіряти глядачі.

- КВН — це гра харизматиків. Спочатку у команді я виконував роль «тумбочки». Мені доводилося усьому вчитися. Але згодом все почало виходити, як потрібно. Паралельно вчився писати авторський гумор.

Через КВН у сім\'ї Олександра Михайловича пройшли усі: сини, їх жінки, брат, його доньки. Настав час онуків. Та й зараз вінницький КВН під пильним оком вінницького гумориста.

- Я, звичайно, іноді шкодую про те, що так і не став щасливим володарем диплома. Це певним чином обмежує мої життєві претензії. Я не можу, наприклад, будувати кар\'єру державного чиновника. Але…з іншого боку мій, царство йому Небесне, тато, Михайло Іванович, казали: “Добре, що Бог жабі не дав хвоста і копит, бо вона б тоді всю траву навколо озера б витоптала”.

Відсутність вищої освіти ніколи мені не заважала в отриманні знань з відкритих та альтернативних джерел. Тому довго працював і зараз коли хочу працюю у сфері журналістики. Правда зараз пишу лише тоді, коли сам того схочу.

Статті Олександра друкувалися у різних вінницьких виданнях, газетах, журналах, електронних ЗМІ. Але першим і найголовнішим для себе завжди вважав тепер уже легендарні «Вінницькі вісті».

- Там я продовжував далі хуліганити. Наприклад, майже ніколи не підписувався своїм прізвищем. Завжди використовував псевдоніми. Один із них - “Графиня Корейська-Грохольська”. До речі я мав честь зустрічатися з пані графинею Ельжбетою Грохольською та її чоловіком знаменитим польським кінорежисером Кшиштофом Занусі. Пані графиня милостиво і на далі дозволила мені користуватися таким псевдонімом.

У «Вінницьких вістях» був шикарний колектив. Там було можна учитися у кожного. До того ж все, майже все, що я б там не написав, виходило на шпальтах у номері.

Єдина стаття із написаних мною в той час, яку так і не опублікували, була про перші вінницькі дебати між Миколою Мельником і Дмитром Дворкісом. Вона була написана у стилістиці репортажів з ігор американського футболу. Мабуть там був все ж таки перебір у сарказмі. Тому і не надрукували.

Звільненню із газети «Вінницькі вісті» послугувала стаття, у якій Олександр писав про те, що на вінницькому стадіоні зняли освітлювальні вежі і так і не повернули їх на місце. Цікаво, що ці вежі і досі лежать біля стадіону. Цей випадок не поставив крапку у його журналістській кар’єрі. Зараз він “вільний художник” і дописує у різні вінницькі видання.

Олександр колекціонер та любитель капелюшків

У кімнаті Олександра на стелажах із книгами, стоїть до сотні різних за розміром і виглядом кухлів.

- Збирати кухлі я розпочав випадково. Перший скляний кухоль із металевою кришечкою та ручкою із написом «Мейн ін. Вест Джеррмані», який виготовлений ще за існування Берлінської стіни, мені подарувала колега по «Вінницьким вістям» Інна Вайсфельд. Вона виїхала на ПМЖ в Германію... і почала там грати у КВН. Кухоль від неї я отримав на знак подяки. Для її команди я написав кілька жартів на розминку, з якими вони виграли чемпіонат Германії.

Далі кухлі почали привозити друзі. Часто густо з інших країн. І чомусь так склалося, що більшість із них - крадені з різних пивних забігайлівок Донецька, Мюнхена, Теля-Авіва, Люксембургу, Відня, Брюсселя, Парижу, Пятихаток, Буенос-Айреса, Джахарти, Козятитина, Монреаля, Монако і т.д..

Скільки ж насправді кухлів зараз у колекції - важко сказати, адже сам Олександр їх не рахував.
А от колекція пляшок, через яку Шемета прозвали «бомжем» припадає пилом на горищі.

- Так, я досить довго збирав цікаві та оригінальні пляшки. Вони приваблювали мене своєю формою, розміром. Так складалося, що багато з них я та мої друзі знаходили на смітниках Європи. Але не тільки. Одну із пляшок мені подарував батько Ані Гак, яка здобула титул «Міс Вінниця-2007». Я брав у неї дома інтерв’ю. Батько Ані пригощав мене вином з дуже цікавої своєю ємкістю і розміром пляшки. І коли помітив, як я на неї зацікавлено розглядаю, подарував. Тепер вона стоїть в моєму кабінеті поряд з 3-х літровою пляшкою з під “Божеле нуво” та кальяном.

Ще одне, досить цікаве зібрання - підстаканники. Більшість із нас бачили такі у потягах, коли замовляли чай. Але ви здивуєтесь, які вони можуть бути  різноманітними та оригінальними за своїми формами та матеріалами.

- Ця колекція почала збиратися дещо випадково. Моїй гаряче коханій дружині Світлані подруга подарувала досить раритетній позолочений підстаканник, виконаний у техніці філігрань. Потім вона випадково придбала ще два мельхіорових сталінських часів. То ж вийшло так, що спочатку збирати їх почала дружина, а я продовжив.

У колекції Олександра і Світлани підстаканики є чи не всіх основних різновидів: позолочені, срібні, залізні, латунні, мідні, мельхіорові, з пластмаси, покриті емаллю, алюмінієві. У кожного є свої улюблені. Наприклад, алюміній Світлані не до вподоби, а Олександру подобаються. Так само як подобається збирати фото, на яких він постає у різних капелюхах.

- Я завжди любив виділятися серед натовпу. І от один із варіантів - капелюхи. Не колекція, а просто «випіндрьож». Насправді мені цікаво дивитися на себе у тому чи іншому образі, так би мовити, а яким би я був, наприклад, в ХVII віці ….

Здавалося, чи може у одній людині поєднатися стільки речей. З якої сторони не глянь - бачиш щось нове. Так і у Олександра. Він не лише вміло справляється на «кухні журналістики», а й робить чудове вино.

- Незважаючи на ще за тамтешні родові гени гречкосіїв, ніколи не думав, що буду займатися чимось на землі. Але одного разу один із родичів дав кілька виноградних саджанців. Я довго їх не садив. Але коли вони пустили чи малі та щедрі вуса, стало їх шкода. Взяв патика та розковиряв у землі лунку та посадив висадив без якихось претензій на вдачу. Але згодом у нас з’явилося досить багато винограду і потрібно було його кудись дівати. Робити вино я навчився у свого сусіда діда Альоші. Він мені все пояснив і показав. Я прийшов додому і кажу до Світлани: «Пішли м’яти виноград». Чесно кажучи, думав, що не погодиться. Але вона погодилась!

Олександр любить експериментувати. Тому виготовляє вино не лише з винограду, а і з різних ягід та плодів: вишні, кизилу, чорної горобини, черешні, абрикосів. У минулому сезоні вінницький винороб заготовив понад 300 літрів домашнього вина. На всі свята та сімейні посиденьки вистачить!

Перед новим 2013 роком Олександр перетворився на Діда Мороза. Знову новий образ. Ще одна «казкова» сторона Олександра Михайловича.

- Працювати вінницьким Дідом Морозом було дуже цікаво і водночас дуже важко. За місяць через резиденцію на площі Незалежності пройшло більше 16 тисяч діток. Кожному було потрібно приділити хоча б по-кілька хвилин. Порозмовляти, вислухати. Одразу ж на першому тижні у мене сів голос. Бувало різне, і діти були різні і батьки. Дивишся на нього — божа кульбабка, не має і шести років, а воно уже маніпулює своїми батьками, як завгодно.

- А от серед бажань, яке мене найбільше зворушило, коли школяр попросив у мене, щоб мама сьогодні дозволила пограти хоча б трішки на комп’ютері. Тут я в же звернувся і розвернувся, а телефон мами вивідав і подзвонив до нього до дому. І для хлопці сталося чудо!

- Під час роботи, я був здивований, що і дорослі вірять у Діда Мороза. І це було дуже обнадійливо. Бо той, хто зберіг у себе частку душі дитини не може бути поганою людиною.

Олександр Шемет досить публічна людина як для Вінниці,
але зіркою себе не вважає

- Я дуже люблю Вінницю. Я завжди в ній щось шукаю і знаходжу. Це місто досить маленьке, тому завжди потрібно оглядатися, чи не наступив ти кому на ногу, чи не забув з кимось поздороватись, чи просто кивнути та посміхнутися. Я пишаюся тим, що про наше місто з заздрістю говорять в країні. Що про нього знають у інших містах і селах. Ми ростемо, і це вже не просто провінція…. Змінив би єдине - зробив його більш туристичним.

Для багатьох вінничан Олександр Шемет - це той невгамовний дивак з бородою. Лише рідні та близькі його називають Шурою. Для інших він Саша, Олександр або просто Шемет чи “Борода”. А от ким він є для своїх друзів та знайомих:

Юрій Пархомчук, друг та колишній редактор газети "Вінницькі вісті":

«Михалич, як на мене, - жива легенда Вінниці, один із її неофіційних символів. Як динамівський суперфан Парамон у Києві, як двірник із Рязані, який придумав власну літературну премію і щороку відбирає й нагороджує нею місцевих поетів. Тільки Шемет у нас набагато багатогранніший, різновекторний ще кажуть.

У 90-х ми працювали разом у редакції «Вінницьких відомостей», ще перших і ще справжніх, і я досі вдячний Шурі за цикл матеріалів про живе, неафішоване на публіку життя районів міста та його, можна сказати, в чомусь навіть асоціальних героїв. Саме завдяки цим публікаціям в редакцію тоді і журналістику загалом прийшло чимало майбутніх колег, причому одних із кращих.

Оксана Шемет, дружина брата:

Я би охарактеризувала Олександра як творчу, невгамовну особистість. Залишається тільки дивуватись цій невгамовності: він весь час придумує щось нове і в плані КВНу, і в плані міських заходів взагалі, та й вдома також. От, наприклад, декілька років назад посадив у себе під вікнами виноград і почав з нього робити домашнє вино, хоча раніше ніколи цим не займався, а тепер і з інших ягід пробує робити, бо так цікавіше. Коротше кажучи, видумщик, витівник і фантазер, а ще, я думаю, що він - великий романтик...)))

А Дід Мороз який він чудовий. Я переконана, що таку насправді важку справу далеко не кожен потягне. Цілий місяць до нього йшли діти і батьки, а це ж живі люди, можливо, з досить важкими проблемами, і кожен десь глибоко в душі розраховує на чудо, незалежно від того, доросла це людина чи дитина. У наш час так не вистачає іноді душевного тепла на самому елементарному рівні. І всім же треба приділити увагу - ти ж Дід Мороз! А В нього це виходить дуже по-справжньому і органічно, бо це щиро, від душі.

Протягом життя Олександр крокує з таким девізом: “Краще бути, чим здаватися”. Він каже: «Мені наплювати, що про мене думають інші, мені важливо, що думаю про себе я».

Для читачів "Майвіна" Олександр Михайлович побажав здоров’я та успіхів.