- 21 червня у нас був випускний вечір. Ми з однокласниками, молоді й щасливі, зустрічали світанок і побачили, що на Київ летять Німецькі бойові літаки. Усі подумали, що проходить військове навчання. А вже о дванадцятій годині дня міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов повідомив, що Німеччина не оголосивши про початок війни, розпочала бойові дії. Усі мої друзі, які буквально ще вчора були школярами, нікому нічого не кажучи та не домовляючись один з одним, 22 червня були у воєнкоматі, – розповідає Ольга Іванівна.
Оскільки на початку війни велика потреба була у чоловічих руках, то представниць жіночої статі на фронт не допускали. Лише згодом у багатьох містах вищі навчальні заклади набирали дівчат для проходження бойової підготовки. Ольга Іванівна в цей час переїхала у Ленінград до своєї тітки. Думала вступати до університету, однак місто постійно бомбардували німецькі літаки, тому з навчанням не склалось.
- Випадково на вулиці побачила оголошення, що одне з ленінградських в.jpg)
ійськових училищ набирає дівчат. Не вагаючись, одразу понесла документи для вступу. Мене спочатку не хотіли приймати зважаючи на мою юність. Я не мала іншого виходу, – посміхається бабуся, – ніж переправити п’ятірку на трійку у своєму паспорті. Лише після цього я потрапила у списки зарахованих.
Перше бойове хрещення дівчини відбулось у Польщі. Вона разом з іншими переходила лінію фронту, де потрапила під обстріл фашистів. Після сутички багато радянських солдатів загинуло, серед них дві подруги Ольги Іванівни – перша втрата на війні. Вона сама важко поранена.
- Після серйозного поранення я довгий час лікувалась, – розповідає жінка-ветеран. – Усі думали, що загинула Оля Твердохлєбова, тому в той час, як я була прикута до лікарняного ліжка, мене посмертно нагородили Медаллю «За відвагу». Це моя перша і найулюбленіша нагорода. Хоча після неї були ще Ордени княгині Ольги, Богдана Хмельницького, Червоної зірки та Вітчизняної війни але саме перша – «За відвагу» – врятувала мені життя.
А далі було багато боїв, різних фронтів та важких втрат. За словами жінки, їй не складно було виконувати свої обов’язки, тому що ніхто не сприймав її як розвідницю, адже мало того, що вона була неповнолітня, та ще й дуже маленька на зріст. Траплялось, що німецькі солдати, приймаючи її за загублену сироту, годували дівчинку власним пайком. Ольга Іванівна говорить, що земля від Сталінграду до Берліну була покрита кров’ю наших солдатів. Їй же випала нагода бути в числі тих, хто дійшов до самої німецької столиці.
- Ми ввійшли в місто переможцями, хоча втомленими та змученими. Наші кухарі швидко приготували обід – кашу з тушонкою. ЇЇ запах розійшовся майже по усьому місту, тому до нас почали збігатися голодні німецькі діти, тримаючи в руках побиті миски або кружки. Які ми не були голодні, однак вділили кожному з них хоча б декілька ложок.
А далі був парад в честь нашої перемоги. Ми цілувались й сміялись на радощах, що залишились живі, водночас ми плакали за тими, хто не дочекався закінчення війни. Цілу ніч ми танцювали. Мені, тоді 20-річній дівчині, випала нагода потанцювати із маршалом Костянтином Рокосовським. Я безмежно цим пишалась, а подруги по-доброму заздрили.
Ольга Іванівна розповідає, що після травневої перемоги довго не могла спати вночі, адже звикла засипати під акомпанемент вибухів, пострілів та гулу літаків. Важко було звикнути до тишини, адже під час Великої Вітчизняної вона означає, що скоро розпочнеться бій.
Не зважаючи на те, що жінці довелось пережити та втратити, вона не шкодує, що довелось ризикувати власним життям, працюючи розвідницею. Ольга Іванівна радить кожному оптимістично сприймати життя, нікому і нічому не заздрити, а лише приносити людям радість.