Ситуація в Україні не могла не позначитися на емоційному і психологічному стані населення. Кожен у певній мірі, мабуть, не раз уже боровся із власними страхами та панічними нападами, викликаними новинами "з фронту".
Утім, як стверджує сімейний психолог Людмила Євсєєва, хвилювання так званої "диванної сотні" - ніщо, у порівнянні з тим кошмаром, з яким тепер доводиться жити нашим бійцям.
- Людмило Іванівно, порадьте, як вберегтися від стресів тим, хто постійно слідкує за новинами і впадає у паніку?
- Природа так створила людину, що навіть у стресовій ситуації вона адаптується. Але ті, хто має якийсь життєвий травмуючий досвід, наприклад - пізнали насилля, агресію у дитячому, підлітковому віці, можуть особливо сильно переживати події, що зараз відбуваються. Вони не можуть впоратися зі стресом самостійно. Не набагато краще почуваються й ті, в кого був менш травмуючий досвід, хоча вони й здатні контролювати ситуацію.
Найкращий порятунок від стресу - менше дивитися новини. Якщо відчуваєш, що тобі від них погано, не занурюйся у стресоген. Треба більше спілкуватися з людьми, однодумцями, зайняти активну позицію - стати волонтером, якщо хочеш реально вплинути на ситуацію і допомогти, а не сидіти біля телевізора. Варто більше бувати на повітрі, займатися своєю сім\'єю. Не забувайте, що навколо наші діти та онуки, тож аби не травмувати їх, батьки мають бути спокійними.
- Дітям взагалі варто пояснювати, що відбувається?
- Якщо питають, то, звичайно, пояснювати потрібно. Але на рівні, на якому вони можуть це зрозуміти, у доступній формі. От, наприклад, у нашому дворі хлопчики вирили "траншеї" та грають в АТО...
Малюкам теж треба давати можливість відреаговувати на ситуацію. Утім найбільше травматизації зазнали діти переселенців, які війну бачили на власні очі - навіть на звичайний вибух петарди у них зовсім інша реакція, ніж у наших дітей.
- Часто страхи виникають перед невідомим, коли не знаєш, що буде далі. Як у такому разі захищатися?
- Сам по собі страх набагато легше переживається, ніж латентна тривога, коли людина себе накручує. Тривогу наш організм дуже важко переносить, тому якщо боятися - то краще когось або чогось конкретного. Якщо ти відчуваєш уявні страхи, не можеш спати уночі, прокидаєшся весь час, став більше курити і випивати через тривогу, з\'явилася підвищена агресивність, то це свідчить про якісь посттравматичні речі, тоді варто звернутися до спеціалістів. Ну, а страхи, що пов\'язані з війною, яку люди ніколи не бачили, з часом минають. Особливо, якщо навчитися переводувати увагу на більш значущі об\'єкти.
Якщо не можеш вплинути на те, що відбувається на Сході, то принаймні можеш зробити щось у Вінниці, аби там стало краще: напекти пиріжків, перебрати домашні речі та занеси волонтерам, аби передали солдатам чи дітям переселенців. Щоб подолати страх смерті, потрібно визнати той факт, що вона (смерть) існує, визначити, чим саме ви наповнюєте своє реальне, сьогоднішне життя. Ну і, звичайно, потрібно турбуватися про своє здоров\'я, взаємини з іншими. Дуже важливо, щоб у людини була ціль життя.
Значно важче тим, хто був на Майдані, брав участь в АТО - їх посттравматичні стани розвиваються на базі постійної напруги нервової системи, фізичної мобілізації організму та переживань страху смерті 24 години на добу, адже вона поруч із ними.
- Як на учасників АТО вплинуло пережите на війні?
- Коли я починала свою роботу з солдатами, вона виглядала, як кризове телефонне консультування. Моїм завданням було навчити правильно реагувати та справлятися з панікою, аби вона не переросла у неконтрольовані дії. Якщо солдат впадає у ступор, шансів вижити в нього немає, адже, як казав один мій знайомий, "після міномета лишаються одні чоботи".
Чим більше солдати перебували в АТО, тим більше реакцій вони демонструватимуть у нинішньому, уже спокійному світі. Їх нервова система була у постійному стресовому стані, вони мали швидко та чітко реагувати - у них була секунда, щоб сховатися від снаряда. Після повернення додому ритм життя змінюється, а реакції залишаються, тому, коли такі люди потрапляють у ситуацію напруги, наприклад, при вибуху петарди чи чують звук вихлопної труби, їх тіло відреагує на 100%. Вони присідають, накривають голову руками і концентруються, при цьому піднімається тиск, починає боліти голова, частішає серцебиття, пересихає у роті - по суті це напад паніки. Якщо ми бачимо таку реакцію солдата, повинні розуміти, що до людини треба підійти, сказати, що все в порядку, це не війна. Дуже важливий тілесний контакт, можна його погладити по спині, запитати ім\'я, сказати, щоб глибоко дихав.
Солдати особливо чутливі до тих, хто підходить ззаду, оскільки в бойових умовах це було дуже важливо. Навіть якщо людина йде у цивільному одязі, я, за поставою, напруженістю корпусу та шиї, розумію, що цей хлопець повернувся з АТО. Вони дуже чутливі до звуків і запахів. Реакції, з якими вони повертаються з війни, можуть залишатися до трьох-шести місяців, а то й довше. Є люди, у яких із 80-х ще й досі залишається "афганський синдром".
- Як же вилікувати психіку?
- Стан напруги у солдата на передовій дисонує з розслабленим світом у тилу. І фраза "Тут мене ніхто не розуміє" звучить завжди. Може навіть виникати тяга до вживання алкоголю. З тими, хто пережив війну, треба говорити - навіть удесяте, але слухати їхню історію. Важливо, щоб вони її розповідали аж коли зникнуть супутні емоції. Включайтеся у розмову, задавайте питання, хваліть за те, що вони справилися та вижили. Я дуже детально про все розпитую не тому, що маю знати, якої глибини треба рити яму для укриття, а тому, що це дуже важливо для співрозмовника. Це відлуння тих емоцій, які солдат витісняв на полі битви, і які потім травмують психіку.
- Як відомо, не всі готові ділитися переживаннями зі своїми рідними, щоб уберегти їх від хвилювань.
- Так, і зі мною, психологом, спілкуються по-іншому. Тому у сім\'ях виникає інша проблема: "Він мені нічого не розповідає". Солдат агресивний, кричить, усім незадоволений. Насправді ж мовчанням він намагається оберегти своїх рідних від того, що з ним відбувається, тому й не хоче говорити. Йому легше спілкуватися з військовими побратимами, але, на жаль, це зазвичай супроводжує алкоголь. Розслаблення приходить на деякий час, але проблема не зникає.
- Виходить, щоб полегшити страждання, треба не мовчати?
- Спілкуватися з солдатами украй необхідно, адже це послабить у подальшому їх симптоматику, а інакше психологічна проблема матиме ефект "снігової кулі" - людина, замість того, щоб домовитися, буде прагнути воювати, агресивно "включати солдата". Маємо надію, що війна скоро скінчиться й солдати повертатимуться додому. Ми повинні бути готові до цього. Тож перед тим, як висловлювати вголос якісь висновки про військові події, варто враховувати, що поруч може бути один із воїнів.
Недавно стала свідком випадку, коли жінки у тролейбусі емоційно обговорювали побачене по телевізору, мовляв, усе це брехня. Поруч стоїть чоловік і слухає, я бачу, що він блідніє, починають рухатися скроні, стискаються кулаки - розумію, це росте внутрішня агресія. Я попросила жінок помовчати, відкрила вікно, щоб дати чоловікові доступ до кисню, запитала, чи все гаразд, він обурився, здивувався. Ми вийшли на одній зупинці і ще годину розмовляли. Він зовсім недавно повернувся з АТО. І тепер я маю ще одного друга-солдата... Я не закликаю перестати обговорювати якісь речі у тролейбусі, але робити це вдумливо.
- Які методи застосовуєте у роботі з цими людьми?
- Розповідаємо, як відслідковувати реакцію власного тіла, зміну емоцій, і що з цим робити. Розмови, спеціальні вправи, психотерапія, малювання, відреагування - коли можна покричати, щось побити, аби зняти навантаження. Дуже важливо, щоб дружини та матері знали симптоматику посттравматичного синдрому. Ці хлопці можуть ще довго "воювати", будь-який різкий звук здатен включати реакцію.
От, наприклад, знаю одного хлопця, який мав важкий досвід, його друзі згоріли в БТРі - попри важкий стан у нього було величезне почуття провини, що нічого не зміг зробити. Уже тут, вдома друзі запросили його в гості на шашлики - його посттравматичну реакцію включив запах смаженого м\'яса… Він несвідомо виключився і зі скляним поглядом занурився у себе, у спогади пережитого, почав говорити нісенітниці. Зрозуміли лише ті, хто знав його історію.
Він пішов зі свята з фразою "Мене ніхто не розуміє", а вдома напився. Слід було заспокоїти людину, пояснити, що вона зробила все правильно, що неможливо було усім шістьом вибратися, бо БТР згорів дуже швидко… Я переводила тему на сім\'ї, які залишилися у його загиблих товаришів, говорила про те, що він тепер може для них зробити, повертала до життя.
- До речі, стосовно відміни феєрверків у Вінниці. Не всі, мабуть, задумуються, що такими речами, як салюти, можна додатково травмувати бійців?
- Мені телефонувала мама хлопця, який приїхав на ротацію - вночі біля їх будинку пролунав салют. Вона не знала, що робити, коли син, почувши це, просто зірвався крізь сон і став ховатися… У таких випадках треба обійняти людину, заспокоїти, сказати, що все нормально, що це не війна. Можна застосовувати рефлексотерапію, натискаючи на точки тіла, що допомагають зняти м\'язовий спазм. Потрібен час, щоб "відремонтувати" нервову систему та відпустити ці реакції - необхідна підтримка близьких і особистісна робота.
Із солдатами мають працювати психологи та психотерапевти, соціальні працівники. Скільки б ми не годували їх заспокійливими таблетками, якщо не дамо інструмент, що дозволить їм працювати з самим собою, вони стануть психологічними інвалідами - знервованими, занадто імпульсивно та агресивно реагуватимуть на будь-які неприємні для них ситуації, можуть стати залежними від поганих звичок, одинаками.
- Якими інструментами можна скористатися для лікування психіки?
- Це можуть бути фільми - комедійні, старі добрі мультики, розслаблююча класична музика. Треба малювати на папері картини своїх страхів і знищувати - це теж дуже дієвий спосіб. Ще дуже добре спрацьовує фраза: "Якщо ти з війною справився, то тепер тобі нічого не страшно, тут все в твоїх руках, ти вже переможець". Солдати поза війною значно вразливіші від звичайних людей, адже більш відкриті, чутливі до "соціальних" масок людини, умовностей нашого світу, вони чесніші, довіряють бойовим товаришам.
- Як вплинула війна на населення загалом?
- Можливо, це не одразу відчувається, але підсвідомо нація змінюється. Хтось не зважується на святкування у ресторані через біль переживань, хтось від відпочинку відмовляється. Ми вчимося милосердю, допомагаємо іншим. Формуємо власну чітку думку щодо життя, подій, людей, які поруч із нами. Війна - як фільтр своїх можливостей та якостей.
- Попри важливість допомоги психолога, не всі зважуються до нього звертатися, адже не готові визнати всерйоз свої проблеми.
- Важливо, щоб людина розуміла різницю між психологом і психіатром. Психіатр - це лікар, він лікує хворобу, а нам дуже складно визвавати, що і психіка може хворіти, а психолог звертається до здорової частини людини, до її ресурсу, завдяки якому вона може справитися і розв’язати проблему. Якщо ви уважний до себе і бачите наслідки будь-якого стресу, то дуже добре, коли дозволяєте собі щось із цим робити. А не так, що от зараз я попрацюю, а відпочину вже завтра…
Розуміння і прийняття проблеми - початок її розв’язання. А в тому випадку, коли симптоми заважкі - (тривале безсоння, слухові чи зорові галюцінаціїї), - необхідно іти до невролога чи психіатра.