Вона - жінка-легенда, волонтер із десятками рейсів на передову, активістка Майдану, що досі воює за Україну та рятує життя бійців! Вона — це 63-річна вінничанка Юлія Вотчер, одна із героїнь документального серіалу “Хоробрі Серця” на каналі 1+1. Крута на екрані телевізора і така проста в житті... Жінка, що з Божою допомогою і завдяки щедрим душам українців зібрала для фронтовиків мільйони гривень пожертв, сотні тони гуманітарки і ті самі дві знамениті броньовані “швидкі” для поранених солдатів...
Юлія Луківна перед своїм 28-м волонтерським рейсом на палаючий Схід розповіла про звичайне диво в зоні АТО!
Що це було? Справжнє диво, порятунок життя чи Божа воля?
Все разом, бо я цю історію ще нікому не розказувала... Бо коли наш волонтер Юра Трептишен поїхав у Донецьк і повіз ліки — його там піймали сепаратисти. Він був на своїй машині, худенький такий, “хромоножка” - кульгає на одну ногу... Вони з нього знущались як могли, били, катували, чіпляли за ребра, але він за саном виявився монах! І на одному із допитів він про це проговорився...
Про це дізнались місцеві донецька батюшки Московського патріархату і викупили Юру в сепарів! Але не це було дивом! За скільки його відпустили - не знаю... Але він після всіх цих випробувань провернувся до нас вже ледь не старцем — таким страшним і побитим він був. Але живим!
І його як монаха взялись лікувати добрі люди та віруючі на Кіпрі, але на квиток на літак у нас не було грошей — 500 доларів! Тим більше, що курс тоді вже сказився... А треба летіти на цей Кіпр Юркові завтра чи ніколи! І я собі місця не находжу, тільки й думаю про ці долари, про ці 500, які треба на білет... Знаєте, я молилась і вірила, що вони прийдуть до нас, але не знала звідки...
І тут мені дзвонить моя знайома по роботі в компанії ТАСС Юлія Володимирівна і каже: “Один відомий у Вінниці чоловік приніс вам 500 доларів на добру справу, але просив, щоб тільки не на зброю... Ось так Бог побачив, що мені треба гроші на лікування монаха і прислав їх мені! Хіба це не диво! Я не надто віруюча людина, знаю може одну молитву, але після такого вірю в Бога і його дива. Знаєте, ми на Майдані для “газової” атаки на “Беркут” палили на шинах гірчичники і господарське мило.. Від нього такий сморід і я вам скажу, що вітер жодного разу із цими гірчичниками не дув у наш бік! Ось так не вір після цього...
Вам не страшно знову їхати під кулі та міни... Там же смерть на кожному кроці?
Страшно, але не тоді коли по тобі стріляють... А буквально за хвилину, коли вже все стихло і ти не знаєш, що буде далі. Чи вороги вже за спиною, чи може знову влуплять “Градом”... Страшне очікування, а не сама смерть! І коли я їду із водієм Ваньою в бусику, то каску кладу та бронік збоку від дверей, звертаюсь як можу до Господа, а голова незахищена... Чому? Бо де ви бачили бабусю без руки чи ноги, а постріл чи осколок в голову — це “легка”, миттєва смерть... Коли їхала вперше, зять не пускав, казав, що прикує до труби... А тепер каже, що пишається мною! Захочете в гарячу точку потрапити — дзвоніть! В мене там є 12 янголів-охоронців — хлопці-кіборги по 2 метри зростом, такі здорові як дуби... Я за їхніми спинами як за стіною і вони мене як рідну маму оберігають.
Якби не волонтери, де б сьогодні була Україна?
Її б вже не було... Це визнав Петро Порошенко на зустрічі з нами, коли відкрито сказав: три-чотири місяці ви повністю замінили, виручили державу, одягли, нагодували та врятували тисячі солдатів, дякую Вам!
Вам хотілось когось із наших генералів поставити до стінки і розстріляти?
Так! Таке було мінімум два рази, коли державні військові люди із купленими погонами і посадами шкодять Україні та армії не своєю нікудишньою роботою, а бездіяльністю! БО на фронті ти знаєш — тут свої, ворог там! А тут в тилу, в міністерствах вороги часто сидять в таких кабінетах... Я вже стріляла на передовій із всіх видів зброї. І інколи наступає такий момент, стан афекту, коли ти готовий вбивати... Так було на Майдані, коли 18-го числа до нашого польового шпиталю в Будинку профспілок понесли десятками поранених, покалічених людей... Потім пішли вбиті, застрелені в серце і за таке я чесно була готова вбити людину з іншого боку барикад. Але це не так просто... В мене є дуже багато страшних, дуже відвертих фотографій з тих днів, але я їх ще нікому не показувала.
З чого почалось ваше волонтерство?
Я мама, жінка, вчителька російської мови та літератури — абсолютно мирна людина. Але коли я поїхала до Києва по своїй останній роботі в страховій компанії та побачила цих по-звірячому побитих на Майдані дітей, студентів — залишилась там до кінця Майдану, до перемоги... Але замість перемоги — прийшла війна! Армія не була до неї готова, але ми вже знали як збирати ліки, як витягувати важких поранених, як переправляти все це на Схід, кому можна довіряти, а хто зрадник...
Що сьогодні везете на фронт?
Їду в Маріуполь до “Правого сектору” - це хлопці справжні відчайдухи, цілий новий батальйон патріотів, що без повісток і примусу готові битись і помирати за Україну. Ви б бачили ці очі... В них все, що можна сказати нині про війну! Але їх треба одягти, зігріти, дати аптечки, буржуйки, обладнання та дівайси...
Як вам вдалось відбити у митників і провезти в Україну ті дві броньовані швидкі?
Ми зібрали на них гроші по всій Україні з багатих і бідних, домовились про коридор і все таке... І тут виходить до нас митник рядовий і каже — не мені, а туди нагору треба грошей, трішки, всього 1500 євро! Ви ж розумієте, куди я його послала... Тоді ми піднімаємо, нашого посла Дещицю, всіх кого можна і їдемо через інший пункт пропуску... Нас пускають в нейтральну зону, але в Україну 9 діб не дають проходу. Я вже не знала куди дзвонити і тут допомогли журналісти, ваші колеги Юра і його дружина, що написали про ці “швидкі” в Інтернеті... Знаєте, мені після цього телефонували такі люди, так вибачались і пропонували допомогу, що я знову повірила в силу друкованого слова.
Що вам підказує ваше материнське серце? Коли кінчиться війна?
Хочу помилитись, але чомусь все мені підказує - весною буде велика війна... Буде багато смертей, крові, але перемога буде за нами! Бо Путін вже кидає в бій останні резерви — зеків, танки з параду, 18-річних солдатів-строковиків необстріляних. А з нашого боку навпаки все менше тих, хто ще не допомагав армії та солдатам! А коли я зустріла під Донецьком місцевих сина і батька, Миколу-старшого і Миколу-молодшого, які є справжніми українцями, говорять українською, дійсно патріоти і щодня вони б’ються на смерть... Я їх питаю — як такі тут жили і виживали на Донбасі? А він мені Коля молодший у свої 23 каже: Мене народила тут мама Надя і вже інша жінка мене не народить! Мене народила ось ця земля і вже іншої батьківщини в мене не буде! А якщо на моїй земля щось не так, війна йде — це питання до мене! За нас цю війну ніхто не відбуде і не виграє!” Як з такими людьми не вірити в ПЕРЕМОГУ! І я в неї ВІРЮ! Сідаю в бусик, їду вночі, везу, що можу, бо ПЕРЕМОГА народжується там, в тих окопах!