Про пережите під час чергового відрядження у м. Попасна на Луганщині розповів заступник командира батальйону «Вінниця» майор міліції Руслан Гурняк. Для нього, як і для інших бійців батальйону, це місто вже стало рідним. У розмові він дуже часто казав: «У нас там…». А потім виправлявся: «Ну, в Попасній…»
- Вперше у місто Попасна наша група виїхала 23 липня, - згадує Руслан Вікторович. – І до сьогодні, а це вже більше, ніж півроку, ми обороняємо жителів цього міста.
- У чому ж особливості вашої служби там? – запитую.
- Особливості нашої служби в Попасній у тому, що саме місто дуже часто піддається обстрілам з важкої артилерії, градів, мінометів, - пояснює замкомбата. – Та й знаходиться воно поряд з територією противника. До крайнього блок-поста, так званих, сепаратистів всього два кілометри. А від Попасної до Первомайська – всього шість.
Ми охороняємо там громадський порядок. У першу ротацію ще відловлювали сепаратистів, які залишилися в місті. Крім цього, допомагали людям: годували їх, лікували... У липні вони всі сиділи у підвалах, а ми їздили до них, допомагали, чим могли. Відвозили місцевих жителів у лікарню.
У нас був такий яскравий випадок… Мене розбудили о третій годині ночі: «Жінка народжує в підвалі!» Ми її забрали, відвезли в Попаснянську лікарню (на той час вона ще працювала), там жінка благополучно й народила.
- А про останню ротацію розкажіть.
- В останню ротацію ми приїхали 14 січня, якраз на Василя. Почався обстріл, він не припинявся аж доки нас не змінила інша група. І, якщо раніше били по блок-постах, по окраїнах, то цього разу ворожі сили цілилися вже по місту. Половина Попасної опинилася в руїнах.
Ми вивозили людей на території, підконтрольні українській владі. Вивозили не лише з міста, а й з Попаснянського району. Є там таке село, Троїцьке, туди ніхто не хотів їхати, бо там якраз йшли бої. А ми поїхали! І за чотири ходки вивезли звідти людей.
Доводилося працювати і швидкою допомогою. Бо з усієї швидкої у Попасній залишилася лише жіночка, яка чергувала на телефоні.
Розбирали завали. «Трьохсотим», тобто, пораненим, ми надавали першу медичну допомогу, дзвонили у Лисичанську лікарні, і на нейтральній території, вже за містом, передавали лікарям потерпілих.
Було пряме влучення не одним залпом у хлібокомбінат. Коли пожежники гасили там вогонь, ми виносили залишки муки, щоб врятувати хоч щось для міста.
Під час нашої ротації місто залишалося без газу, зв’язку, та й світло було через раз. Разом з електриками ремонтувати лінії виїжджали наші бійці. Тільки полагодимо все, а тут новий обстріл – і знову світла нема…
.jpg)
- А були ще якісь яскраві моменти?
- Недалеко від нас попав снаряд у приватний сектор, - згадує ще одну історію замкомбата. – Один будинок горів, інший завалився. Дістали з-під завалів чоловіка, у нього були дуже серйозно поранені ноги. Надали йому допомогу, зупинили кров, відвезли в лікарню. На жаль, він в лікарні помер.
А ще після кожного обстрілу у нас стає все більше і більше живності. Залишені госодарями коти, собаки – всі вони збігаються до нас. Ми їх годуємо, підліковуємо, якщо треба.
У цю ротацію прибилася собака, німецька вівчарка. Не знаю, чи її хазяїн бив, чи вона під обстріл попала, але у неї була пошкоджена лапа і на око вона погано бачила. Ми її підлікували, відгодували і вона з нашими хлопцями ходила в патруль.
Я інструктую патруль вранці, який заступає на службу, вона виходить, стає в стрій, і чекає – все як має бути, - згадує Руслан Вікторович і на обличчі одразу з’являється посмішка. – А коли починався обстріл, то ця собака накривала собою бійців.
- Мабуть, вдячна за порятунок?
- Мабуть… Наші бійці вже три собаки привезли з собою додому.
- Вам, певно, згадуються більш приємні моменти?
- Звичайно! Наприклад, 24 серпня, на День незалежності, центр громадський зв’язків і ансамбль УМВС відвідували нас у Попасній. Тоді діти з дитячого садка «Теремок» своїми руками зробили янголяток і передали нам. Ці малесенькі подарунки так гріють серця… Я тоді давав інтерв’ю і пообіцяв, що ми приїдемо і прийдемо до них у гості. Свого слова дотрималися. Приїхали у вересні, купили солодощі і пішли в дитячий садочок. Діти нас зустрічали, було дуже приємно, що вони радіють.
А ще, коли ансамбль на День незалежності робив для нас концерт у зоні АТО, 19-річна Попаснянська дівчина прийшла до нас у вишиванці. Там рідко таке побачиш, …
- А як зараз жителі Попасної ставляться до цієї ситуації? Є ще такі, що вірять російським ЗМІ?
- Люди різні є. Звичайно, більша частина підтримує Україну. Але є й такі, що не хочуть нам вірити. Але раптом що, то ці «невіруючі» приходять по допомогу до нас. А ми не відмовляємо. А як інакше?
Є звісно дуже хороші люди. Той самий начальник райвідділу місцевої міліції… Він гідний свого звання. Що цікаво, він уже жартома каже: «Попасна – це районний центр Вінницької області». Ми там з липня. Це вже більше, ніж півроку. Тому це місто і для нас стало рідним. Я вже навіть у розмові часто грішу фразою «у нас там».
- А у вас сім’я є?
- Є сім’я. Дружина, двоє дітей: дівчинці 14 років, хлопчику – 15 і… чекаємо поповнення!
- І як рідні ставляться до таких ваших відряджень?
- Рідні, звичайно, хотіли б, щоб я був тут, на місці. Але це мій вибір, вони його поважають і якщо не ми, то хто. Якщо ми всі будемо сидіти вдома на дивані, обурюватися тільки на кухні, то вони прийдуть сюди. А я цього не хочу! У мене тут сім’я, рідні, близькі, друзі. Я не хочу, щоб вони переживали те, що люди, які живуть на сході.
- А що змушує молодих хлопців у вашому батальйоні їхати на війну?
- Хлопці у батальйоні молоді, але рівень патріотизму у деяких моментах навіть «зашкалює». Вони готові їхати на війну. І нам уже психологічно важко, коли ти не їдеш. У нас є бажання їхати, захищати Україну.
- А з вашого батальйону поранення у хлопців були?
- У наших хлопців були лише легкі подряпини, але нічого серйозного. А так, слава Богу, цілі, хоч і стільки часу там відбули. Навіть оцю останню ротацію, було дуже важко – була велика щільність вогню, але ми всі приїхали живі і здорові. Хтось там, зверху, нас оберігає…
- Бо добру справу робите!
- Напевно… Та нічого, ми ще поборемося!
- Звісно, у противників краща техніка. Але у нас головна перевага – ми боремося за свою країну.