Вінничани занурюються у минуле своїх родин, визначають генеалогічні дерева, шукають родичів, відновлюють втрачені зв\'язки із рідними за кордоном та ін. Зазвичай, усе це за допомогою працівників Вінницького державного архіву. Про те, як відбувається такий пошук, хто і що може допомогти або завадити розшуку, розповідає директор Вінницького державного архіву Юрій Легун.
- Фактично останніх півроку ми спостерігаємо дуже жвавий інтерес до пошуку свого родового коріння, - говорить Юрій Легун. - Мені здається, що останнім потужним поштовхом до цього став сюжет, який пройшов центральними телеканалами. Журналісти розповідали про понад 200 родин із Донбасу, які мали польські родинні зв\'язки, і врешті-решт змогли виїхати до Польщі. Після того у нас спостерігалось раптове збільшення запитів. Є думка, що певним спонуканням до таких пошуків є ще й намагання виїхати із країни, аби уникнути мобілізації. Але, як на мене, це вже має значно меншу вагу. Переважна більшість людей, які звертаються до архіву, щоб зібрати документи, потрібні для оформлення так званої "карти поляка", роблять це про всяк випадок. Чіткого розрахунку - оформити документи, щоб якомога швидше виїхати із країни, я не бачу. Збирають документи швидше за давньою українською звичкою - "а щоб були".
- Тобто такі тенденції Ви розцінюєте позитивно?
- Мене особисто такі тенденції досить радують. Адже ще із початку століття у своїй науковій роботі багато часу приділяв саме темі відновлення втраченого коріння подолян, завжди стимулював людей досліджувати власні родоводи, розказував, як це корисно та цікаво, пояснював виховну ціль такого пошуку. І зрештою, так вийшло, що саме життя показало, що я не помилявся. Щоправда, інтереси, які спонукають нині людей активніше цікавитися історією свого роду, дещо інші, ніж були років із п\'ять тому. Але то вже так буває, що складно наперед сказати, яка дорога приведе нас до мети.
- Багато нині вінничан шукають згадки про рідних у архіві?
- Оцінити кількісно, скільки людей нині шукають у Вінницькому архіві відомості про своїх рідних, досить складно. Але можу із впевненістю сказати, що ніколи раніше у нас не було таких "аншлагів" у читальному залі. Він - невеличкий, на дванадцять-шістнадцять місць і ніколи не був заповнений повністю. А тепер - там стає тіснувато. Ще й зранку бачимо черги із заявками на пошук документів. Звісно, невеличкі, людям довго у них стояти не доводиться, але вони є.
- Шукають головним чином польське коріння?
- Так, бо це ж, так би мовити, наш регіон - ми історично пов\'язані із Польщею, у нас велика польська громада, у багатьох є польські предки, тому це, звісно ж, закономірно. Але є велика категорія людей, які шукають у прямому сенсі слова - будь-кого. Кажуть, дайте нам євреїв, угорців... Найдіть кого-небудь! Іноді такі звернення набувають просто анекдотичних форм і доводиться пояснювати, що наша функція - знайти лише ті документи, які насправді є і видати прохачеві їх копії.
- Як, зазвичай, відбувається процес пошуку?
- Люди звертаються до архіву із заявкою. Можна принести її особисто, можна надіслати листом, і навіть електронною поштою. Усі ці заявки розглядаються однаково уважно. Листи реєструють у канцелярії, вони надходять мені на підпис і далі розподіляються між фахівцями, які мають певну пошукову спеціалізацію. Хтось у нас спеціалізується по актам реєстрації цивільного стану, а хтось ефективніше веде пошук у документах, які пов\'язані із рішеннями влади. Дуже допомагає те, що протягом останніх шести років ми активно копіюємо документи, переводимо їх у електронний формат - і це значно полегшує пошук. Тобто якусь частину справ вже не потрібно тягати зі сховища й назад, бо маємо вже під десять терабайтів копій цих документів у електронному вигляді.
- Що може полегшити пошук?
- Найкраще, коли ми отримуємо максимально точний запит. Наприклад, людина каже - була у нашій родині бабуся, такого ось року народилася, а такого року вона вийшла заміж, мешкала у такому селі, нам потрібно дізнатися, чи була вона польського походження... Тоді шукати легко - дивимося конкретні метричні книги, конкретні акти реєстрації та з\'ясовуємо все швидко. Якщо є точна дата - число, місяць, тоді це буде ще швидше.
- А якщо інформації менше?
- От тоді якраз і починаються проблеми і, наскільки я бачу нинішню ситуацію, цих проблем дедалі більше. Люди дуже часто не знають свого родового коріння, називають величезні проміжки часу, у яких треба шукати точну дату народження тієї чи іншої людини, плутають назви населених пунктів та інші подробиці. Буває взагалі орієнтуються на чутки - мовляв, хтось із родичів казав, що була у нас у родині бабуся, яка ходила до костелу. А коли і де то було, і як звали ту бабусю вже ніхто й не пам\'ятає. Такий пошук перетворюється у якийсь детектив.
- Але шукаєте все одно?
- Шукаємо, що маємо робити. Хоча бувають такі заявники, які просто паралізують роботу всього архіву. Приходять і кажуть - передивіться мені ледь не всі документи Подільської губернії за сто років.
- Послуги у архіві, звісно ж, не безкоштовні?
- Послуги платні. Хоча й намагаємось їх максимально здешевити. Довідка у нас коштує 55 грн. Копія одного аркуша - 3,5 грн. Порівняно із цінами у інших архівах, це зовсім небагато. Бо знаємо випадки, коли в інших структурах за аналогічні копії документів вимагають і 50, і 60 грн. За великим рахунком, із часом більшість документів мають бути оцифровані та виведені у вільний доступ у Інтернеті, де кожен громадянин зможе сам здійснювати пошук і копіювати, що йому заманеться, без допомоги архіву. Певні успішні спроби це реалізувати вже є, і ми на них орієнтуємося.
- Зараз багато говорять про декомунізацію, зокрема про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років.
- Так, і я вважаю, що не потрібно ці папери перевозити до Києва, бо так ми ще більше обмежимо до них доступ. Потрібно просто вивести їх у Інтернет - і списки репресованих, і списки розкуркулених. До речі, щодо реабілітованих подолян - ці справи нам передали вже давно, є певні списки, які можна знайти у Інтернеті. І час від часу до нас звертаються родичі, які за інформацією із цих списків вже роблять виписки і просять знайти конкретні документи, які стосуються їх дідів-прадідів.
- А як щодо контактів із обміну документами з іноземними архівами?
- На жаль, якоїсь системної роботи поки не помітно. Хоча це було б закономірно й логічно, бо величезна маса наших матеріалів зберігається у Польщі, Росії і навіть США. Я знаю це дуже точно, бо під час відпусток багато часу провів у іноземних архівах - їздив працювати до Москви, Варшави, Нью-Йорка. Часто привозив звідти дуже цікаві матеріали, які стосуються України. Так само й наші архіви зберігають чимало цікавого для тих країн. Копіями таких документів було б дуже корисно обмінюватися, сподіваюся, що це відбуватиметься частіше.
- Мабуть, у першу чергу знову ж таки із Польщею?
- Там архівній справі приділяють дещо більше уваги, ніж в Україні. Вона належним чином фінансується. Полякам навіть вдалось відмовитися від надання платних послуг із копіювання. А нам без такого нині просто не вижити. Бо ж навіть банальне листування із тими, хто подає заявки, а ми зобов\'язані відповідати на кожен лист, вимагає марок і конвертів - а нам часом і на це не вистачає фінансування. А ще папір, картриджі для принтерів, оновлення комп\'ютерної техніки, опалення, охорони.
- А які ще проблеми відчуває нині архів?
- Маємо проблему зі сховищем. Не вистачає приміщень, які були б придатні для зберігання документів. На щастя, нам передали два колишні військові склади на вулиці Стеценка. Але вони у дуже поганому стані, там ще треба зробити ремонт. Зараз думаємо, як до того підступитися. Також на часі технічне переоснащення, аби і нам, і відвідувачам було зручніше працювати з інформацією, із документами. Упевнений, що ми із цим впораємося.