Швейцарський урбаніст Томанн Урс – один із тих, хто запускає першу в Україні Школу урбаністики. Уже кілька років він працює у Вінницькому міському центрі міського планування та архітектури і допомагає зробити місто по-справжньому європейським. У програмі «Молодь плюс» Урс розповів, що таке комфортний простір, урбан-активізм і неповага до ландшафту. А також, якими є найбільші недоліки українських міст.
– Комфортне місто – це, в першу чергу, безпечне місто. Якщо дивитися на більшість міст, то насправді на вуличних просторах ми часто почуваємо себе небезпечно. Хочеться, щоб було затишно, аби хотілося провести на вулиці більше часу і не треба було їхати за 10 кілометрів, на околицю міста, в торговий центр, щоб там купити якусь кашу на сніданок. Найголовніше, щоб на вулицях були люди, щоб їм хотілося там бути.
Ми довго думали про програму CANactions School for Urban Studies, як її назвати. Сonnections – це зв'язки. Ми вважаємо, що учасники наших програм повинні отримувати у нас здатність комплексно розуміти життя в місті та розуміти, з ким треба працювати, щоб досягти результату. Наші випускники вмітимуть зібрати потрібних людей. Це різні спеціалісти, люди які живуть у місті, адміністрація міста, яка ухвалює рішення.
У Вінниці я працював, у першу чергу, в міському плануванні. Вінниця хоче розробити новий генеральний план більш європейського типу. І себе називати, і стратегій багато-багато робити, аби стати європейським містом. Для цього потрібні, по-перше, ідея, що таке європейське місто, і підходящий інструмент. Ми – перше місто в Україні, яке розробило стратегію просторового розвитку, це комплексний документ «Вінниця 2020», який координує всі аспекти: транспорт, простір, публічні простори, території для будівництва, для трансформації. Друга глобальна компонента, з якою я працював, – це енергоефективність. Вінниця – перше місто в Україні, яке отримало півтора місяця тому європейську енергетичну нагороду.
.jpg)
Генеральні плани – це не моя улюблена тема, але це те, що найбільше болить. Авторство цих генеральних планів, зокрема, у Вінниці, – з 80-их років, тобто 30-40 років тому, і там особливо нічого в погляді на місто не змінювалося. Друга проблема – це те, що навіть якби все було добре в цій концепції, то генеральний план – це не інструмент для роботи, це інструмент для законодавства. Довгий час усім він навіть не був доступний. І якщо ми говоримо про проблеми з корупцією, це, в першу чергу, землекористування, і там нічого не може бути секретного і важливого для безпеки країни.
А от стратегія розвитку міста – точно не інструмент законодавства, з нею можна працювати, і нею адміністрація міста розповідає, які цілі вона ставить. І коли щось іде не за планом, народ може сказати: ви ж обіцяли ось так, чому все по-іншому?
В Україні надзвичайно не поважають і не слідкують за ландшафтом. Наприклад, у Києві є унікальний ландшафт, як для міста такого розміру – якщо на Київ дивитися з Лівобережжя на правий берег. Але цей ландшафт не поважають.
Мало де існує якесь загальне бачення міста, яке ми хочемо, тому головна проблема в тому, що має більше людей підключитись до процесу розвитку міста.
Урбан-активізм – це надзвичайна річ. Різні ініціативи, багато чудових ініціатив починаються або із розвитку проектів, ідей. Мені здається, що в більшості міст України поки що є локальні проекти, коли роблять гарним, наприклад, один двір. Поки мало таких ініціатив, де справді велике коло людей, які разом реалізують різні проекти масштабу міста. В Івано-Франківську спільнота «Тепле місто» – це унікальна спілка, яка реалізувала вже багато різних проектів глобальних.
З погляду швейцарця, багато речей можна реалізувати без міської адміністрації, багато що навіть не має бути її завданням. Найголовніше – це рамкові умови, які дозволяють різним учасникам міста робити так, щоб їхнє місто стало таким, яким його хочеться бачити. Це значить, що місто необов'язково повинно піклуватися про те, щоб у сквериках був порядок, чи в парку. Це може робити інвестор. Наприклад, отримавши право на будівництво, його зобов’язують зробити парковку, щоб машини не стояли у дворі, щоб газон був доглянутий. І найголовніше, наприклад, у масштабах Києва – це, щоб інвестор був зобов’язаний забезпечити до будівництва публічний транспорт. Аби він сам міг брати участь у фінансуванні. Або ж йому потрібно буде чекати моменту, поки місто проведе до того місця гілку метро, чи трамвай, чи автобус.
З приводу проблем із транспортом, то в Європі є чіткі умови, що на кожен об'єкт, який отримає дозвіл на будівництво, там має бути вирішена проблема із доступністю. Якщо це великий об'єкт, то повинна існувати близько транспортна розв'язка, або, якщо немає такої можливості, то об'єкт повинен бути меншим, або взагалі не бути.
Будуватися можна лише там, де є громадський транспорт. Якщо грошей на проведення транспорту немає, то нового будівництва дозволяти не можна
У світі є різні моделі, але, за великим рахунком, будуватися можна лише там, де є громадський транспорт. Якщо грошей на проведення транспорту немає, то нового будівництва дозволяти не можна.
Найголовніше – це конструктивний діалог між адміністрацією та простими жителями. При усьому цьому, звичайно, важливо, аби активні жителі та ті, які менш активні, отримали те, що їм треба, а пасивні теж могли зацікавитися. Мені здається, українським містам потрібне спільне бачення розвитку та діалог, який би лишався в загальноміському масштабі. Це може бути справжнім завданням для влади – залучати більше людей і знаходити спільні ідеї щодо нашого майбутнього.