Ольга Амрай — відома у Вінниці бізнес-тренер та засновниця «Центру сім'ї». У 20 років вона вже була директором косметичної компанії і вже тоді їздила Україною, розвиваючи свій бізнес. Коли поїхала на Новорічні свята до мами у Лондон, зустріла там свого майбутнього чоловіка і залишилася.
Відкрила там власний будівельний бізнес, одружилася, народила сина. І через 8 років повернулася на Батьківщину разом з чоловіком та сином Принцем. Ольга розповіла кореспонденту нашої газети про англійських чоловіків та те, чому ніколи в житті не хотіла б виховувати дітей у холоднокровній Англії.
- Ваш чоловік — англієць. Чим вони відрязняються від українських чоловіків?
- Для англійських чоловіків жінка — це святе. Для них головне — повага до неї та сім'ї. У нас я такого не спостерігаю. Також різниця в манерах: чоловіки в Англії не подають жінці руки, коли та виходить з транспорту, не відкривають двері перед жінкою. Якщо я прошу свого чоловіка подати руку, він каже: ти що, інвалід? Не можеш сама вийти? Вони просто не розуміють цього. Якщо ви в транспорті подасте пенсіонерці руку, щоб вийшла, вона образиться, бо ви принизили її. Показали, що ви кращі, ніж вона.
У Англії рівні права між чоловіком та жінкою. Чоловік може йти в декрет так само, як жінка. Нема такого поняття, що жінка повинна сидіти вдома. У магазинах, аеропортах, вокзалах туалети з позначкою: «мама з дитиною», «тато з дитиною». І чоловіків, і жінок це влаштовує.
- Як щодо сімейних цінностей та виховання дітей?
- В Англії нема такого поняття як сімейний бюджет. У жінки окремо гроші, у чоловіка — окремо. Частину за квартиру платить чоловік, частину — дружина. Ми ставимося один до одного як особистості, тому не рахуємо гроші один одного. Нема споживчого мислення.
Якщо говорити про сімейні цінності, то з цим тут теж глухо. Нема нічого людського. Якщо чоловік та дружина розлучаються, то в Україні в 95% випадків дитину віддають мамі. А от в Англії дивляться на те, хто більше заробляє і може більше дати дитині. Людського фактору, типу: «ну, це ж мама, дитина повинна бути з мамою» — нема. Хто багатший — той кращий.
В Англії не плекають сімейні цінності. Батьки для дітей не авторитет. Їм ще в школі розповідають: якщо мама або тато вас образив, то ви маєте розповісти про це. І діти з легкою душею жаліються на своїх маму або тата. Є багато випадків, коли вони подають у суд на своїх батьків.
Наші люди гуртуються, в гості ходять. Все душевно, по-сімейному. А в них система роботів: робота-дім-зустрічі за розкладом. Навіть батьки мають призначати зустріч. Не можна прийти просто так. Ще також помітила, що бабусі-дідусі дуже рідко гуляють з онуками. У нас, натомість, їх вважають найкращими нянями. А за кордоном не так. Пенсіонери там думають: ми вже своїх дітей виховали, тому зараз час насолоджуватися життям. У той час, коли наші пенсіонери до останнього складають пенсію і віддають дітям.
.jpg)
- Коли порівнюєте життя у Вінниці і у Лондоні, чи є таке щось, що краще у нас, а не в англійців?
- Звісно! Соціум в Англії гарний, дороги чудові, сміттєві баки скрізь. Але це все картинка. Якщо подивитися на внутрішнє, на душу, то воно розчаровує. Я не приймаю манеру виховання дітей в Англії. Наприклад, я раз зайшла в Лондоні в дитячу книгарню. Бачу книжку, підписана: книга для голубих. Вона написана татом-геєм для своїх синів. Ще більшим шоком була книжка, яка розповідала історію про дядька, який розбещував свого племінника. Коли педофілія, гомосексуалізм — це норма, обговорюють це у дитячих книжках і вчать дітей, що це добре — я боюся у такому суспільстві виховувати дитину.
Наприклад, у мене подруга (теж українка) відправила до чоловічої гімназії при католицькій церкві сина. Дитині 6 років. Він прийшов після першого дня там і запитує: «Мамо, а чому ти казала, що дядя може одружитися лише на тьоті? Дядя може одружитися і на дяді теж». Це одна з багатьох причин, чому я повернулася в Україну. У нас ще є культура, виховання, патріотизм.
Дітей в Англії ще змалечку вчать: дитина — це особистість, це власність суспільства. У моєї дитини з народження є британський паспорт. Мені як мамі це лестить. Але, з іншого боку, мою дитину може вивезти будь-хто з країни, і в мене ніхто не запитає. Бо у неї є цей паспорт, вона - особистість.
В Англії батьки не мають права торкатися дитини, навіть легенько шльопнути. Якщо дитина приходить у дитсадок і вихователі бачать на дитині синячок, то на них можуть подати у суд. На момент розборок дитину забирають від тебе, вона живе у спеціальному центрі. Це дуже жорсткі вимоги.
Якщо подивитися на те, як живуть наші діти і як держава взагалі не піклується про них, то бачиш, що і в нас погано, і в Англії. Треба знайти золоту середину.