Продовжуючи тему спогадів вінницьких євреїв про період окупації, ми підготували матеріал про бершадське гетто. Його зробили у 1941 році одним з найбільших на території тогочасної Трансністрії.
За історичними свідченнями, в Бершадь депортували євреїв з Буковини та Бессарабії, тому їх чисельність складала понад 25 000 осіб. Ця цифра могла б бути значно більшою, але в «марші смерті», який мусили пройти євреї сотні кілометрів до місця призначення, багато хто загинув від голоду, холоду та хвороб. Розселяли по 15-25 людей в кімнаті, а також змушували виконувати роботи по вирубуванню дерев, будуванню мостів та доріг. В першу зиму окупації більше половини населення бершадського гетто загинуло від епідемії тифу. В серпні 1942 року ситуація загострилася до того, що гинуло по 100 чоловік в день. Жорстка ізоляція та масові вбивства розпочалися у 1943 році, коли гетто оточили ровом і колючим дротом. Згідно перепису, в той час у Бершаді жило 9200 євреїв, 2250 – місцеві.
.jpg)
Про події тих років пам’ятає Олександр Жорницький. Він народився в с. Тернівка Бершадського району, і коли у 1942 році німці зганяли євреїв для масових розстрілів, його сім’ї дивом вдалось врятуватись. Все ж, потрібно було тікати, адже ризик був занадто великим. «Ми перейшли через Південний Буг, щоб дістатися до Бершаді. Тут було 177 єврейських будиночків, але умови життя жахливі. Ті, хто знав українську мову, ходили в найближчі села обмінювати одяг на їжу. Згодом виникла епідемія тифу, причиною якої були воші. Не було такої сім’ї, яка не боролася б з інфекцією», - поділився страшними подробицями Олександр Жорницький.
Ще одна очевидиця тогочасних подій – Юлія Флейшман. Їй було всього 4 роки, коли почалися воєнні дії на території Вінниччини. Коли у 1943 році німці прийшли в с. Тирлівка Бершадського району, її мама була в полі, а дівчинку сховали в хліві дві сестри-українки. «Сестру моєї мами з сином повели на розстріл. Хлопчику було 10 років. Німці обіцяли, що заберуть всіх в уманське гетто, але…Я сама чула постріли, а потім вночі ми пішли на те місце. Багатьох моїх родичів вбили», - згадує Юлія. Після війни жінка вивчилась факультеті іноземних мов, а доля так склалась, що внучка вийшла заміж за німця, який приїхав в гості і просив вибачення за своїх предків.
Беті Ройтман було 17, коли прийшов наказ зганяти працездатну молодь на будівництво дороги Вінниця-Умань. «Якщо німці бачили, що хтось вже не може фізично працювати, то їх вбивали, тіла кидали на грунтову дорогу, вдавлювали катком та закладали бруківкою. Як тільки наглядачі помічали, що в когось порвалось взуття, їх також розстрілювали, тому що так в болоті і холоді неможливо було працювати». – зі спогадів Беті. Після трудової каторги вона з сестрою перебували в Бершадському гетто, а усіх родичів окрім батька розстріляли. Коли у 1994 році німці почали виплачувати жертвам фашизму гроші, то Бетя їх не взяла, тому що не змогла пробачити. Померла Бетя Ройтман у 1996.
Читайте продовження теми у наступних публікаціях.
В матеріалі використано спогади з книги «Народжені страждати?»