Прогулянка Вінницею стала для мене в якийсь момент схожою на подорож у часі. Побачивши вранці суперсучасну, зручну для життя Вінницю, в обід машина часу перенесла мене на 30-40-50-60 років назад. Городяни тут вміють не тільки добре жити сьогодні, але і з особливою турботою ставляться до свого минулого. Живий доказ цього – це творці і хранителі справжнісінього заповідника совка – музею Автомотовелофоторадіо, яких в день мого приїзду представляв чудова людина на ім’я Віктор Вікторович.
Музей розташувався у приміщенні автосалону “Володимир”, на все тій же центральній вулиці Соборній, практично на березі Південного Бугу, неподалік від набережної Рошен. Хоча в музеї і йдеться про радянське минуле і Вінниці, і всієї України та СРСР, музей новісінький (відкритий в минулому році) і підхід до гостей тут цілком сучасний. Практично до всіх експонатів можна доторкнутись, у всі експонати можна залазити. Як казав харківський мер Кернес десь три роки тому, хлопчики можуть тут все покрутити. 
Слово “залазити” використано не випадково: все-таки основне місце в експозиції музею займають ретро-автомобілі практично з усіх періодів історії СРСР. Тут вам і армійський ГАЗ-67, і знаменита “Победа”, і найпопулярніший автобиль НДР “Трабант”. Є, зрозуміло, і більш стандартні “Запорожець” і “Москвичі” різних років випуску. Коли сідаєш за кермо кожного з цих автомобілів, то відчуття, звичайно, непередаване – гарний стан техніки і усвідомлення того, що все представлене і зараз на ходу, роблять свою справу.
Окрему увагу творці музею приділили військовій техніці. Представлено ряд експонатів часів Великої Вітчизняної війни. “Поводити” армійську техніку можна не просто так, а переодягнувшись у військову форму тих років. З цією метою в музеї є цілий гардероб необхідного одягу і навіть костюмер, який порадить кожному відвідувачу те, що йому найкраще личитиме за розміром і за стилем. Що тут скажеш – справжній рай для фотоманьяків. Фотографуватися можна скрізь, біля кожного експоната, ще й самому при цьому можна перевтілитися в червоноармійця / червонофлотця. І все це – увага! – всього за 10 грн. з людини.
Коли знаходишся в музеї, то мимоволі виникає жаль через те, що ти не жив тоді, коли все, що тебе оточує, було цілком буденними елементами побуту звичайної людини. З цієї причини, впевнений, набагато більше задоволення при відвідуванні музею Автомотовелофоторадіо отримують люди, які застали Радянський Союз у свідомому віці і не забули милі серцю дрібнички того часу. Ось тут стоїть старий пилосос, який під час роботи дуже голосно гуде, – це навіть я пам’ятаю, в моєму дитинстві такі ще були. А поруч, здається, ось-ось звично заторохтить пральна машинка “Рига”. І слідом за нею швачка почне вчитися шити на швейній машинці “Тула”.
А скільки тут різних видів магнітофонів, патефонів і радіоприймачів! Це словами не передати. Є патефон зразка кінця ХІХ століття, пластинки на якому потрібно крутити вручну. Уявіть собі – він працює! Віктор Вікторович при нас запускав це диво – звучання на пристойному рівні. По інший бік стояв апарат, призначення якого я не відразу зрозумів. Виявляється, це був відеомагнітофон (!). Відверто кажучи, був упевнений, що в радянський час такого не було.
Декораціями для ретро-авто стала ціла батарея радянських радіоприймачів та магнітофонів. Назви всіх приймачів я, звичайно, не запам’ятав, але чисто візуально один з них впізнав – саме такий стояв у баби Мані – господині квартири, яку моя мама один час винаймала в Харкові. Величезний, з великим динаміком, дерев’яним корпусом, купою кнопок і можливістю ловити радіохвилі зі всього світу. Коли ми бували у неї в гостях, я обожнював натискати на всі підряд кнопочки. Напевно в результаті цих пустощів я їй за пару візитів приймач зламав, але мене, як не дивно, за це ніхто ніколи не сварив.
Ще одна прикмета того часу – повальне захоплення фотографією. Багато чоловіків тоді годинами просиджували у ванних кімнатах при червоному світлі, отримуючи невимовний захват від процесу проявлення фотографій. Всю цю технологію я бачив своїми очима, мені тато навіть намагався пояснити, що до чого. Як тоді воно мені здавалося якимось надскладним, таким воно й залишилося й донині. Так от у музеї я знайшов хай-тек ще більш високого рівня – установку для проявлення кольорових фотографій. Таку б дати моєму батькові – він би, напевно, був на сьомому небі від щастя.
Особливе задоволення при відвідуванні музею, звичайно, отримують діти. Я таких захоплених очей, наповнених враженнями і найпозитивнішими емоціями, вже давненько не бачив. Та й сам я практично повертав час назад років так на 15, коли із задоволенням роздивлявся найдрібніші деталі речей минулого. Загалом, вражень – море, настрій – захват, хранителям музею – респект, уважуха і низький уклін. Все це треба дуже любити, щоб з таким трепетом і акуратністю все утримувати і бути настільки гостинними, що навіть прощати деяким гостям витівки у вигляді залапаних експонатів і побитих пластинок.
Як бачите, Вінниця все дивує і дивує. Після такого чудового музею, здавалося б, з чим таким можна зіткнутися? Можна! Вінницький “десерт” став не менш емоційним, ніж побачене протягом дня. Не перемикайтеся! 