Про справжніх чоловіків

Днями моя подруга Соломія Вітвіцька написала на своїй сторінці у соціальній мережі про те, як 15 хвилин буксувала біля свого будинку, а в автівці навпроти сидів чоловік. Сидів і спостерігав. Її обурення полягало у тому, що він їй не допоміг. Хоча що йому це вартувало?!.

І я одразу згадала протилежну ситуацію. Коли 5 грудня, під час першої хвилі снігопаду, я поверталась із Вінниці до Києва. Автівкою. Саме тоді одні чоловіки проявили свої чоловічі риси та не кинули мене у важкій ситуації.

Пост, написаний одразу після цієї ситуації:

"Любий, Всесвіт!

Хочу подякувати тобі вчора за позитивний фінал моїх пригод. І за врятоване життя! Поверталась я вчора, значить, у Київ із Вінниці у гарному настрої і впевненості в тому, що навіть у таку погоду все буде добре.

Їду я повільно, включаю під настрій <<Піккардійську терцію>> і розумію, що дуже хочеться мені поговорити із Бозьою. Рідко таке буває, а тут бажання просто розпирає. Я починаю молитись, просити про хороше. А через кілька хвилин мою автівку розвертає в іншу сторону і кидає у
кювет. Спочатку машина падає на правий бік, а потім стає на колеса і, звісно ж, глохне. Я в шоці, кліпаю очима і не розумію, що відбулось. Вмикаю аварійку і намагаюсь зрозуміти, що це було. Через 2 хвилини до мене підходять люди. Їх багато. П\'ять машин зупинилось, щоб дізнатись, чи все гаразд і допомогти. Чоловіки самі знайшли трос і грузовик, який мене витягнув на обочину. Усі колеса поспускали. Я стою, дивлюсь на усе це і навіть плакати не хочеться. Просто стою і розумію, Слава Богу, що ніхто не постраждав і я жива-здорова-не подряпана. Так ось, коли машину витягнули і я почала дзвонити татові та брату, то думала, що всі скочать по своїх автівках і поїдуть геть, а я буду чекати на своїх рідних. Але двоє найлюдяніших у світі чоловіків Аркадій та Ігор залишились зі мною. Накачали колеса (тато, дякую, що на день народження ти подарував мені саме компресор!), поміняли запаску на одному з коліс, заспокоїли мене та вселили надію у світле майбутнє.

Аркадій сів за кермо, бо я була ще не зовсім адекватна і ми поїхали на найближчий шиномонтаж. Там мене передали у руки хлопчику, який одразу повідомив, що до 12-ї ночі має купу роботи і нічого нікому лагодити не буде, але побачивши мене (мабуть, йому стало мене шкода), він усе зробив і навіть напоїв чаєм. А там уже й тато з братом підтягнулись.

Поїхали на СТО і виявилось, що нічого серйозного немає. А те незначне, що було, полагодили протягом години.

Навіть заспокоївшись я сказала татові і брату, що не сяду за кермо і готова йти пішли до Києва. Тому на моїй машині поїхав брат, тато сів у свою і таким кортежем ми доїхали до Києва. Втома була нереальна, стрес довелось знімати коньяком і розмовами з рідними.

І ще я не знаю, як дякувати цим людям, Бозі і моєму Янголу-Охоронцю. В тому стресі мені здається я недостатньо висловила свою вдячність усім тим, хто допомагав. До речі, у Аркадія донька теж їздить на такій маленькій машинці, як і я. Я молитимусь за її здоров\'я, і за здоров\'я усіх, хто мені допомагав. А ще у мене найкращий у світі тато. Любий Всесвіт, пошли мені, будь ласка, такого чоловіка, як він. Інакше, я ніколи не вийду заміж")))

Але це ще не все, друзі. Є продовження.

16 грудня. Неділя. їдемо у дитячий будинок "Надія" (с. Кривошиїнці, 140 км від Києва), аби стати святими Миколайчиками для діток. Ними ми таки стали, награлись, наобіймались із малятами, послухали про їхні секрети та зібрались їхати додому. А на зворотньому шляху знову розворот і в сугроб. На щастя, Honda CR-V та її водійка - великі умнічки. Та й усі інші теж! Із п\'яти дівчат, які були в авто (найменшій лише 6 років) - ніхто не запанікував. Та й ніколи було! Нас одразу оточили добрі чарівники. Вони самі знайшли лопату, відкопали наше авто, викотили на трасу, заспокоїли та побажали "Щасливої дороги!".

Так ось, до чого ці історії? До того, що достойні чоловіки є, і  з\'являються вони у найпотрібніший момент. І не варто боятись просити про допомогу. Наврядчи, вам відмовлять!

У мене все. Бережіть себе!