Новий рік на Піп-Івані

Небо було затягнуте хмарами, але незвичні для мене краєвиди полонин, вкритих снігом, розкинуті по пагорбам хатинки, зв’язані дерев’яними огорожами, товстий шар снігу під ногами – все це не давало мені швидко рухатись – я постійно озирався навкруги: зимові Карпати я побачив вперше.

Десь через годину-півтори я почав відчувати втому, і коли ми дістались дерев’яної хатинки – колиби, я з полегшенням зітхнув, наївно сподіваючись, що саме тут ми будемо ночувати. Виявилось, що ця колиба мала стати нашим притулком тільки у крайньому разі, при сильній завірюсі... А відтак, швидко поснідавши бутербродами та чаєм з термосів ми рушили далі.

Підйом вгору ставав доволі крутішим, а товщина сніжного покрову сягала 40-50 см. Але з-за хмар визирнуло сонце, з’явились плямки блакитного неба, і наступна зупинка на стежині серед пухнастих засніжених ялинок додала мені оптимізму. Наші львівські друзі швидко пішли вперед, і ми залишились втрьох. По дорозі зустріли групу лижників з Польщі, що спускалися з гори. Ми привітались, а у відповідь почули: «вітер нагорі дуже зимний».

В моїй голові поступово почали з’являтись думки – навіщо я сюди приїхав, навіщо мені ця засніжена гора; важкий наплічник все частіше давав про себе знати – доводилось зупинятись і відпочивати. Стежина постійно петляла схилом серед ялинок. Здавалось, кінця цьому немає. Побачивши нагорі скельні виступи (це був Вухатий камінь), я подумав, що ми вже дістались вершини. Та з’ясувалось, що за цим каменем підйом на гору продовжується, щоправда снігові заноси вже не такі глибокі, проте вітер з’явився –холодний і бридкий. Починало смеркатись. Страшенна втома змушувала частіше зупинятись, та мої друзі весь час підбадьорювали мене і казали, що вершина ось-ось скоро. Я озирнувся – сонце вже сховалось за горизонтом і я побачив оранжеву смугу обрію. Але мене вже це не втішало. Мені страшенно хотілось додому!

Діставшись вершини, ми пройшли ще метрів зі 100 донизу, щоб знайти більш затишне місце для ночівлі, але вітер не вщухав. На небі з’явився тонкий місяць і перша зірка. Я був просто виснажений і до кінця не розумів, як ми будемо тут ночувати. Невдовзі ми втрьох сиділи у наметі, на ногах були теплі сухі шкарпетки, а на газовому примусі з талої води грівся чай і їжа. Мені не хотілось думати, ЩО буде завтра....Ми повечеряли і скоро позасинали у теплих спальниках, а вітер всю ніч бив тентом нашого намету, ніби не хотів нас приймати у своє логово.

Ранок привітливим не виявився. Стінки намету всередині вкрились інеєм, спальники зовні запотіли, а наплічники, сховані у тамбурі, засипало снігом. Вітер не вщухав. Сонця не видно – горизонт затягнуло хмарами піднятого з землі снігу. Поснідавши, ми зібралися і вирушили далі. Пару годин ходу і ми – на вершині г. Дземброня. З’явилось сонце. Вітер зриває з землі піщинки снігу і мов наждачний папір б’є у лице. Важкий наплічник знову починає муляти, дорога по хребту постійно змінюється – то майже оголена замерзла трава, то глибокі сніжні заноси, які приходиться долати іноді на чотирьох – ноги глибоко провалюються в сніг, і для хоч якогось пересування вперед ми вимушені лягати на сніг всім тілом і повзти. Ось засніжений чагарник – можна нгогами ступати прямо на кущі, та іноді нога провалюється між гілок глибоко у сніг, і – знову зупинка. Мені знову страшенно хочеться додому. Ми йдемо 4 години. Пройшли всьго лише пару кілометрів. А наша мета, як з’ясувалось – Говерла, і до неї кілометрів 15. До цих пір повністю нашим маршрутом я особливо не цікавився, я покладався на своїх колег, для мене це мала бути просто зустріч Нового року у Карпатах - щось цікаве, незвичне, романтичне. Але такого я ніяк не очікував. Це просто жах! Врешті я зупинився і настояв, що хочу повернутись додому. Тепер мені байдуже, де зустрічати Новий рік, аби тільки вибратись із цього пекла... Ми повернули назад.

Через дві години ходу мені запропонували нову ідею: зупинитись, переночувати, а наступного дня – це вже мало бути 31 грудня – піднятися на г. Піп-Іван, що знаходиться трохи осторонь нашого хребта. Дорогу на гору було видно як на долоні – білосніжний пологий хребет довжиною з півтора колометри, а на вершині – «фортеця» колишньої обсерваторії. Я погодився. І не розчарувався. Навпаки. Ранок 31 серпня виявився дуже приємним. Вітер стих. Сонце швидко почало розігрівати повітря і наші вологі речі висихали прямо на очах . Було тепло. Я, діставши фотокамеру, обійшов всі схили нашої розщелини, а ввімкнувши мобільник поздоровив своїх друзів з наступаючими святами. Ми, непоспішаючи, поснідали, одяглися легко і, врешті вирушили на гору. По дорозі розділися до футболок. Настрій був відмінним, погода – як на замовлення! Без зайвих зусиль ми швидко дістались вершини. Перед нами відкрився неймовірної краси пейзаж.

Вершину гори Піп-Іван прикрашає кам’яна споруда – залишки обсерваторії, що у народі прозвали «Білий слон», з одного боку вкрита снігом, а навкруги – далеко-далеко, аж до горизонту видніються гори. Де-які долини заповнені туманом, а обрій від сідаючого сонця поступово змінює кольори. Щоб побачити всю картину, голову треба обертати у різні боки.У будівлі обсерваторії все занесене снігом, гвинтовими сходами можна дістатися вершини башти, звідти ще краще видно все навкруги.

Поступово на горі з’являються ще такі як ми туристи. Тиша навкруги, і дуже доречно було почути там звуки дримби... Від вершини гори в одну сторону відходить невеликий виступ, який стає своєрідним оглядовим майданчиком, і вже там легкий морозний вітерець змушує опустити вуха моєї шапки-вуханки донизу.

Декілька годин відпочинку у наметі, і вже час готувати святкову вечерю: банка тушонки, картопляне пюре з пакетиків, суха ковбаса, запарений у термосі компот із сухофруктів. А ще – сюрпризи, це те, що не входить в основну продуктову розкладку, і береться за власним бажанням: шматок вафельного торту, баночка червоної ікри та пляшка шампанського. За 15 хвилин до Нового року ми вийшли з намету до нашої імпровізованої ялинки – її ми спорудили з лижних палок та прикрасили дощиком, рукавицями та шоколадними батончиками. Повиходили з наметів і всі інші: з’ясувалось, що нас на горі 12 чоловік - з Вінниці, Одеси, Миколаєва, Житомира, Хмельницикого, Луцька, Івано-Франківська, Києва. Своєрідними курантами нам служив шмат металевої труби, прив’язаний у проймі вікна.

Рівно о 12-й ми відкоркували принесену пляшку «Шампанського», пригостили кожного, і одночасно знайомлячись ми вітали один одного з Новим роком. Потім взялися за руки і пішли в танок навколо ялинки. Згодом всі хором покликали снігуроньку – вона з’явилася у червоному ковпачку з подарунками, і всі по черзі витягували з мішечка невеликі пакетики з цукерками, горішками, ізюмом та... невеликими шматочками паперу з написаними від руки олівцем побажаннями до Нового року, кожному окреме. Ми по черзі відкривали їх і читали вголос. Це було неймовірно, адже досі ми всі не були знайомі. Тай й це ще не все. Після імпровізованого шоу з фейєрверками один хлопець з Миколаєва – Андрій виніс ще один сюрприз - казанок нещодавно зробленого справді новорічного, легендарного салату «Олів’є», і ми всі своїми ложками почали пригощатися. Салат на наших очах замерзав, адже температура надворі була мінус 10. З нашої гори ще довго можна було спостерігати, як десь далеко у містечках та селищах спалахують вогники салютів і феєрверків, небо було безхмарним і зоряним. Майже до 3-ї години ночі ми грали в різні ігри біля ялинки, нікому не було холодно, ніхто не хотів спати, і в ту мить ми всі були справді щасливими. На зворотньому боці мого подарункового папірця з’явились електронні адреси всіх наших нових друзів, згодом вони отримають від мене фото нашої новорічної ночі. Справді святкової ночі. Я тоді подумав: мабуть це була найкраща зустріч Нового року у моєму житті.

І ще. Не хотілось, щоб про нас у когось склалось погане враження: все сміття, яке з’явилось на горі під час нашого святкування ми забрали з собою, а сама гора Піп-Іван Чорногорський залишилась чистою, привітною і готовою до прийому нових гостей.