П'ятнадцять годин у Вінниці

Часто на просторах Всесвітньої мережі з’являються детальні звіти мандрівників з інших міст і країн про подорожі. Не виключенням є і наша Вінниця. Хвалять європейськість міста, новаторський підхід муніципалітету та звісно ж, ніколи не оминають наших «швейцарців» на трамвайних рейках.

А чи відомо Вам, що такі ж огляди залишали і 95 років тому? Ні? Ну тоді запрошую в невеличку мандрівку часом на вулиці старої Вінниці, залишену анонімним гостем, що підписався «Проїжджим». До нарису додам кілька своїх пояснень, щоб Вам було все зрозуміло – а головне, цікаво.

П\'ятнадцять годин у Вінниці

Газета «Свободный голосъ» від 29 березня 1917 року*

Я був лише п\'ятнадцять годин у Вінниці. Я не маю в цьому місті знайомств і мені невідоме внутрішнє життя цього міста. Всі мої враження за час мого перебування у Вінниці я хочу викласти у послідовному порядку.

Під\'їжджаючи до Вінниці вдень, я з вікна вагону побачив місто, і воно видалось мені гарним і значним, зовсім не повітового масштабу. Це мені сподобалось, і в мене з’явилось бажання зупинитись і побувати в самому місті.

«Саме так виглядав вокзал в 1917 році»

Пройшовши закопчений вокзал (очевидно, від диму паровозів, яких через Вінницю рухалось чимало), який кишів публікою, котра в нього не поміщалась, я вийшов до під’їзду і побачив одразу трамвай. (на той момент у Вінниці «міська залізниця» існувала вже 5-ий рік) Це було вже приємним сюрпризом, і поїхав в трамваї до міста ще більш зацікавлений.

Трамвай йшов швидко і довіз мене на центральну вулицю. Швидко влаштувавшись в номер абсолютно облаштованого готелю (чи не в «Савої» зупинявся наш гість?), я відправився оглядати місто. Мій хороший настрій не був зіпсований, причому навіть хлопчаками-газетярами, котрі настирливо ставали на шляху з пропозицією купівлі газет. Оминувши цю перешкоду, я відновив рух по місту.

Невеликі розміри міста дозволили мені обходити його за невеликий проміжок часу з кінця в кінець, і до вечора, сидячи в своєму номері, я вже не знав, як вбити час, який залишився в мене до відправлення нічного потягу. Міські враження загалом виявились нескладними. Переходячи з вулиці у вулицю, я дивувався, читаючи на перехрестях їх назви. Ці назви: Короля Владислава IV (сучасна вул. Червоних Партизанів), Князь-Давидівська (вул. Стуса), Князь-Данилівська(вул. Малиновського), Ростиславська(вул. Інтернаціональна), Петра Могили (вул. Свердлова) тощо, як виявилось, нічого спільного не мають з історією міста і тому створюють в голові оглядача історичний сумбур і в той же час, стирають місцеву історичну фізіономію міста, я б сказав – місто втрачає завдяки цьому свою історичну перспективу (Ось тут наш любий дописувач з 1917 року помиляється. Якщо важко приписати до історії Вінниці двох онуків Ярослава Мудрого – переяславського князя Давида та тмутараканського Ростислава, то всі інші персонажі легко лягають в історичну канву міста. Польський король Владислав IV відновив Вінниці магдебурзьке право в 1640 році, король Данило Романович приєднав наше Поділля (за нього воно називалось Пониззя) до Галицько-Волинського князівства, а рятівник українського православ’я, митрополит Петро Могила заснував при Вознесенському монастирі у Вінниці православний колегіум. Такий же самий, який нині в Києві за 4 століття переродився в славетну «Могилянку».)

Комерційне училище (нині ліцей №7) на вулиці Владислава IV

Але й треба сказати, що всі ці вулиці мають достатній благоустрій, на багатьох з них, вже не говорячи про головну, доволі пристойні тротуари, що загалом справляє приємне враження і загалом подобається.

До мене прийшла думка, що назви вулиць Миколаївська (вул. Соборна) і Романівська (вул. Першотравнева) своєчасно треба б перейменувати. (Не забуваймо, що вінницький гість прибув в березні 1917 р. – вир революційних подій лише розгортався, і в той час вулиці, названі в честь государя-імператора Миколи ІІ та його династії були на його думку, недоречними.)

Сподобався мені і сквер, який утримують в охайному вигляді, доволі зручний для мітингів, на одному з яких мені вдалось побувати. Громадяни міста тримали себе на мітингу зразково, як оратори, так і слухачі. На куті скверу стоїть водонапірна вежа, на жаль, типу заводських будівель, що мені не сподобалось. (Ну от, образив наш головний символ. Теж мені естет знайшовся.. Ще не збудували таких заводів, щоб нашою красунею-вежею їх прикрашати;)

Інше враження справляє будівля міської бібліотеки, але на жаль, в цій бібліотеці я не зміг отримати не тільки останніх новинок російської літератури, але й не знайшов багато з того, що вже стає майже класичним. Крім того, в бібліотеці було холодно, що не налаштовувало залишатись в ній довго. Очевидно, місцевим «батькам міста» старого зразка було не до читання. (Ще й як було! Міський голова Оводов був одним з ініціаторів створення публічної бібліотеки в місті ще в 1092 році.)

Ввечері я вирушив в міський театр, який мені сподобався однаково всередині і ззовні. В ньому грала в той час частина знаменитої провінційної трупи «проїздом через тутешнє місто».

«Оперний театр міста Вінниці»

Я не буду говорити про гру артистів і п’єсу, яку дивився. Цим, вірогідно, займались тутешні театральні рецензенти. А буду говорити лиш про зовнішнє, що мене, як проїжджого туриста, тільки й займало.

Вистава почалась в точно зазначений час. «Підняли» завісу. Але що це? Чи не з кабаре почалась вистава? В глядацькій залі темрява, але в проходах і між кріслами стоять натовпом люди, очевидно «глядачі», про щось сваряться, чогось шукають і менше всього звертають увагу на сцену. (Не переживайте, пане оглядач! Зараз таких казусів в нашому театрі теж вдосталь;)

Цей тривожний настрій продовжується на протязі всієї першої дії і частину наступної. Голосне кахикання і не менш голосне сякання носа наводить на думку, що вінничани – розсіяний народ, що забуває вдома свої носовички. Вразила мене і довжина антрактів. Нашвидкуруч викуривши цигарку за прикладом інших, прямо в коридорі, я поспішив на своє місце і нудився там від одного акту до іншого по сорок хвилин. Було сонливо, спекотно, нудно і забувалось те, що діялось в попередньому акті. Це було не тільки втомлююче, а й безглуздо. Не виявилось в театрі і буфету, тому я повернувся в готель розбитий, голодний і роздратований.

Мене дратувало і незнання ролей, як завжди, головним чином чоловічими персонами, так і надлишкова доза модернізму в гримі безсумнівно дуже талановитої примадонни. Її лице багато в чому вигравало би на сцені, якби не ці коричневі кола, з яких не дивляться, а лиш світяться очі. (Хочете побачити «модерновий» грим вживу? Тоді бігом на пошуковику вписуємо «Вера Холодная» - знаменита актриса німого кіно, яка виглядала подібно до вищезгаданого опису.)

Я виїхав нічним потягом, ледве вимоливши і застосувавши інші, більш дієві способи для отримання білету. (Всюдисуща корупція була і тоді...) Я був похмурий, похмурим було й передмістя, коли я їхав про його освітленому електрикою центру на вокзал.

Рівно через п\'ятнадцять годин після мого приїзду мій потяг рушив зі станції Вінниця.

Проїжджий
*нарис опублікований в книзі О.В. Логінова та Л.І. Семенко «Вінниця в 1917 році. Революція у провінційному місті» - В. 2009.