З серпня 2008 р. я неодноразово зверталась з письмовими та усними, особистими та колективними проханнями вжити заходи до будівельників - порушників громадського порядку, які досі продовжують по суботах забивати сваї на будівництві біля мого будинку на вул. Пугачова. За цей час внаслідок постійного стресового стану в мого чоловіка стався інсульт, а в мене виникла злоякісна пухлина. Я не знаю скільки ще ми проживемо. Нам лише по 53 роки. Але невже ми своєю самовідданою працею лікарями заслуговуємо на таке байдуже ставлення? За своє життя ми ще жожній людині не відмовилив допомозі, навіть коли це не входило в наші обов'язки. Мій чоловік лікар-нейрохірург вищої категорії мотається по всій області, надаючи допомогу людям в будь-який час доби. А коли нам самим потрібна допомога, з нами поводяться як з надокучливим непотрібом. Міліція киває на міську раду, а диспетчер МР - на міліцію. Чужий біль не відчуваєш. Це ще треба мати талант вміти прислухатись до чужого болю. Чи варте будь яке будівництво, щоб зводити його на крові людей?