Шановний Володимир Борисович, втрутьтесь в стан справ на малих хуторах З чого починається і де закінчується демократія? 06.07.2011 Звідки росте коріння звичних уже для України фальсифікацій, без яких не обходяться жодні вибори останніх років? Чи є ця практика нехтування волею виборців настільки укоріненою в головах можновладців і чиновників усіх рівнів, що її можна сміливо вважати вітчизняною політичною традицією? Якими засобами володіє громада для захисту власного голосу? Подібні риторичні питання, пов’язані з українськими виборами, можна задавати довго. Розібратися у цьому – значить підняти і проаналізувати цілий пласт національної політичної культури, історії і ментальності. Але, як кажуть мудрі, – і крапля дає уявлення про смак океану. Тож спробуємо оцінити естетику фальсифікації, розглянувши випадок, коли усі дійові особи вмістилися в одному актовому залі, а процедура підрахунку відбувалася на їхніх очах. Вибори голови квартального комітету «Малі Хутори – Центр» у Вінниці готувалися давно і складно. Пов’язано це, насамперед, з тим, що діючий голова комітету – Леся Добржанська не злякалася, незважаючи на «рекомендації» впливових осіб, балотуватися восени 2010 року до міської ради від Народної Партії, склавши гідну конкуренцію провладним кандидатам і змусивши їх добряче понервувати. Відповідно, під час підготовки виборів голови квартального комітету розпочалися речі, м’яко кажучи, не зовсім зрозумілі. Спочатку, за ініціативою голови Асоціації органів самоорганізації населення міста Вінниці Н.В. Панчук, було, з порушенням і Статуту Асоціації, і Положення про квартальний комітет, скасовано результати повуличних зборів з виборів делегатів на квартальну конференцію. Повторні збори проводилися під керівництвом осіб, які не мали ніякого відношення до територій і людей, що проживають у межах квартального комітету «Малі Хутори-Центр». Але і за таких умов делегатами квартальної конференції були обрано далеких від політичних інтриг людей, незаангажована позиція яких декому не подобалася. І тоді довелося вдатися до відвертого і неприхованого фарсу. Самопризначивши себе головуючою на конференції, Н. Пачук не ввела до складу президії зборів жодного делегата з правом голосу, а натомість ввела до її складу свою заступницю та депутата міської ради – колишнього «нашоукраїнця», а нині позапартійного В. Є. Савельєва, позиції якого під час виборчих змагань з Добржанською були дуже хиткими. Оскільки президія та регламент були в руках Н. Панчук, далі захід відбувався за спланованим сценарієм. До складу лічильної комісії, визначеної головуючою без урахування пропозицій делегатів, була введена потенційний кандидат на посаду голови квартального комітету Синявська Н.О. Тим делегатам, які насмілилися зробити зауваження з цього приводу, Н. Панчук пригрозила застосувати до них силу з боку дільничних інспекторів міліції. І Савельєв В.Є., і Панчук Н.В. неодноразово і голослівно критично висловлювалися перед делегатами конференції щодо діяльності квартального комітету та закликали присутніх підтримати Синявську Н.О., яку, незважаючи на висунення кандидатом на посаду голови комітету, не було виведено зі складу лічильної комісії. Відповідно, сумніви щодо результатів виборів дуже швидко зникли. Хоча роботу Л.Добржанської за звітний період було визнано під час відкритого голосування «задовільною» 38 делегатами з 48, «правильна» лічильна комісія нарахувала 38 бюлетенів «за»… Синявську! А на протести людей, що вони так не голосували, Н. Панчук відповідала: «Ви ж самі обирали комісію, хіба ви їй не довіряєте?» Бюлетені, звісно, ніхто людям показувати не став, поставивши перед столом міліціонерів. Делегати конференції такої наруги не стерпіли і більшість з них, покинувши на знак протесту місце зібрання, уже наступного дня написали відповідні звернення на адресу Вінницького міського голови з вимогою визнати конференцію недійсною. Але, як відомо, в Україні, щоб скасувати результати виборів, має статися подія вселенського масштабу. Роблячи з цього випадку висновки, можна, звісно, згадати про підкупи виборців у масштабах усієї країни, про силові протистояння у боротьбі за друкарні, у яких виготовляються бюлетені, про мільйонні «каруселі» і «мертві душі», але головною, на нашу думку, є все ж політична культура. А якою може бути така «культура» у посадовців, які продовжують дивитися в очі людям, думкою яких вони цинічно нехтували? Марина Ковальчук, м.Вінниця