«Після вибухової ночі ми зрозуміли, наскільки важлива тиша» - розповідь евакуйованого з Калинівки подружжя

Зі своїми співрозмовниками ми зустрілись 28 вересня. Подружжя Тарських (з етичних міркувань та за проханням самої пари прізвище змінено) вже дещо оговтались від пережитого жаху. Ігор та Яна – одні з тих 30 тисяч мешканців, які в ніч з 26 на 27 вересня під вибухи та галас евакуювались зі свого помешкання у Сальнику.

На обличчі Яни посмішка, втім очі ще червоні від напруги та безсоння, Ігор похмурий.  Він постійно відволікається від нашої розмови через шквал телефонних дзвінків, вибачається, та координує співрозмовників – куди потрібно їхати, кому потрібен одяг, під час інших дзвінків заспокоює, що з його родиною все гаразд і вони не постраждали. Ми ж починаємо розмову з його дружиною.

- Яно, розкажіть будь ласка, як Ви почуваєтеся?

- Вже краще, дякую, - відповідає жінка. – Цієї ночі навіть вдалось поспати декілька годин. – Яна намагається посміхнутись, та посмішка вдається досить вимученою.

- Що Ви можете розповісти про події, які довелось пережити Вашій родині у ту неспокійну ніч?

- Вечір був цілком звичайним. Ми повернулись з роботи додому, повечеряли усі разом – усе як зазвичай. Далі почали готуватися до сну – покупали діток, розстелили ліжко, старша донька зібрала портфель до школи, чоловік перевдягав сина… Абсолютно нічого не віщувало біди. Потім зателефонували сусіди, кажуть, щось сталось на арсеналі, чи то пожежа, чи то ще щось, слід збирати речі та тікати подалі. Спершу я подумала, що це якийсь невдалий жарт. Втім, на всяк випадок почала збирати найнеобхідніше.

- Коли почалися вибухи, ви були ще вдома чи вже почали евакуацію?

- Ні, коли пролунав перший вибух, ми були ще вдома. Це було десь в 21-40 приблизно. Почав дзвеніти посуд, стіни задрижали, навіть відчинилось вікно. Де-не-де стала сипатися штукатурка. Тоді ми зрозуміли, часу мало і треба якомога швидше вибиратися. Але постало питання – куди? Річ у тім, що ми живемо неподалік військової частини, навколо – ліс. Куди тікати, спершу навіть не розуміли. Я все життя проживаю тут, і за всі роки ми навіть не знали, де в нас є бомбосховище.  

Вибігли на вулицю з дітьми та найнеобхіднішими речами, і на якийсь момент я відчула себе героїнею якогось голлівудського фільму про апокаліпсис – спалахи, вибухи, налякані люди, крики…

- Ви вирушили до Калинівки?

- Так. Ми разом з дітьми та чоловіком сіли в бус до сусіда, він зібрав ще багато людей і поїхали. По дорозі бачили, як люди тікали хто на велосипедах, хто на мотоблоках, хто автомобілях, були і такі, хто просто тікав.

В Калинівці ми чекали авто біля будинку райдержадміністрації, і в неї влучило два снаряди. Почало сипатись скло, стало дуже страшно. Але більш за все я хвилювалась за дітей, аби їх не зачепило, щоб не поранило… Було важко і страшно, а ще ми не зовсім розуміли, що саме сталося. Вже потім, у Калинівці, нам розповіли про пожежу на арсеналі зброї…

Потім нас завели у бомбосховище в поліції, пробули там десь півгодини. Після цього за нами приїхав знайомий на авто, і повіз нас через Турбів до батьків у Вінницю. Весь цей час в нас розривалися телефони, почали телефонувати рідні, знайомі, близькі, але відповідати на дзвінки не було часу.

-  Я б ніколи не подумав, що в нас таке може статися, - розповідає чоловік Яни Ігор. – А тут таке... Але знаєте, варто відмітити, що там, у Калинівці, паніки та істерики було значно менше, аніж тут, у Вінниці. Особливо у соцмережах. Як ми дістались до батьків, зайшли в Інтернет і реально були шоковані – «горять хімсклади», «є трупи», «села знищені», «вже спіймано мародерів» і тому подібне. На якусь долю секунди стало моторошно. Але потім заспокоїлись, особливо після перевірки цих «новин» на офіційних сайтах – МНС, міськради, облдержадміністрації. Я реально не розумію «диванних дописувачів», які не знаючи реального стану речей роблять такі інформаційні закиди… навіщо тривожити людей ще більше?

- А як відреагували ваші діти?

- Син, оскільки ще малий, не дуже злякався, він думав, що це феєрверки, - говорить Яна. – А от доня налякана… Спати не могла, плакала, досі здригається від гучних звуків… Певно, варто звернутися до психолога. Знаєте, я ніколи б не могла подумати, що потраплю у таку ситуацію… Я досі не знаю, чи є ще в нас житло, чи буде нам куди повернутися… Не дарма кажуть, війна ближча, ніж здається…

- Мені відомо, що повернувшись до міста Ви також допомагали евакуйованим?

- Це вийшло спонтанно. Створила групу у мобільному додатку, аби повідомити усім, хто телефонував, що ми живі-здорові. А далі почала додавати інформацію, яку знаходила в інтернеті – де приймають евакуйованих, де годують, де можна заночувати, де отримати психологічну допомогу і тому подібне.

- Ми дуже вдячні усім небайдужим, хто підтримував нас та інших людей, - говорить Ігор. – Ця надзвичайна ситуація довела ще раз, що українці не залишать в біді нікого. Що чужої біди не буває.

- А ще, - додає Яна, - ми зрозуміли, наскільки важлива тиша і що саме значить вислів – «добраніч»…

Фото з соцмереж